Росія у війні. Єлизавета Александрова-Зоріна – про битви зі «своїми»

Джерело: Єлизавета Александрова-Зоріна, для Радіо Свобода

Загони «добровольців» і козаків приходять на мітинги задля побиття протестувальників, поки поліцейські стоять осторонь. Активісти патріотичних рухів борються із «п’ятою колоною», складають списки «націонал-зрадників», нападають на опозиціонерів. Представники влади лише розводять руками: а ми-то тут до чого? Релігійні фанатики  зривають концерти, лекції та виставки які, на їхню думку, не відповідають традиційним цінностям. Церковники здіймають очі до неба: на все воля Божа. Кожного дня у новинах чергова історія: то відвідувач Третьяковської галереї спотворює картину Рєпіна, щоб відновити «історичну правду», то православні віряни зривають показ фільму, тому що в основі сюжету – інтрижка «святого» царя, то вихідці з кавказьких республік атакують офіс телеканалу, тому що їм не сподобався жарт в гумористичному шоу, то чоловіки влаштовують цькування жінок, оскільки ті виставляють фотографії з іноземними вболівальниками …

Світ, як відомо, театр, і ми усі в ньому актори. У сучасній Росії це театр бойових дій, а людина людині – солдат ворожої армії. Будинок – це фортеця, машина – броньований танк, і поза межами захищеного простору кожен відчуває себе на полі бою. А в бою або перемагаєш ти, або перемагають тебе. Навколишнє середовище агресивне й войовниче, немає місця слабким і немічним, усе вирішує сила. На дорогах правий той, у кого дорожча машина, на вулиці той, у кого більш розвинена мускулатура, у справах – в кого більше зв’язків у держструктурах. Люди розучилися домовлятися, поступатися, підкорятися правилам – якщо знають, що за це їм нічого не загрожує, вони розгортають бойові дії всюди, де тільки можуть: на вулиці, у черзі, в автомобільній пробці, на роботі, з сусідами, в колі друзів або серед незнайомців. Не поділивши місце на парковці, водії гатять один в одного з травматичної зброї; посварившись в магазині, покупці б’ються продуктовими кошиками; через необережне слова кидаються з кулаками на вулиці. Здається, що суспільство – на межі нервового зриву.

Ця війна всіх проти всіх розгорнулася не на порожньому місці. Не через те, що росіяни агресивні і злісні, а ненависть – обов’язкова складова національної ДНК. І справа навіть не в економічній кризі, яка обвалила рівень життя, не в загальній убогості і безвиході. Світ знає країни ще бідніші, але в них немає такої ненависті один до одного. Це влада стимулює горизонтальну агресію, перемикаючи увагу зі справжніх проблем. Влада видає індульгенцію на ненависть, якщо ненависть спрямована один на одного, і за допомогою журналістів роздмухує пожежу конфлікту всіх проти всіх.

Для багатьох людей телебачення, особливо центральні телеканали, залишається авторитетом і прикладом для наслідування. А російське телебачення, яке коли-небудь увійде до підручників історії як найпотужніша зброя масового ураження умів, вміло розпалює агресію. Мета політичних ток-шоу – не лише рейтинги і тиражування потрібних ідеологічних установок, а й моделі поведінки, які люди так чи інакше копіюють. Дискусії ведуться на межі істерики, експерти, які представляють невигідну владі точку зору,  зазнають образ і глузувань, нормальним стилем спілкування є лайка, крики і бійки, публічна дискусія опускається до рівня базарних суперечок. Жаргони, сленг, образи, всі ці «закрий свою пащеку», «заткнися», «пішов геть, сука», лунають у прайм-тайм на головних телеканалах, демонструючи глядачам: якщо так кажуть «шановні люди», то дозволено і потрібно подібним чином говорити й усім іншим. Саме так тепер і ведуться розмови з політичними опонентами, коли хтось ще насмілюється висловлювати протилежну позицію.

До того ж суспільство сильно наелектризоване мілітаристською пропагандою. У дитячих садках співають військових пісень, у школах марширують на парадах, в інститутах вводиться військово-патріотичне виховання. Якщо раніше в будинках дитячої творчості були гуртки макраме, м’якої іграшки та електроніки, то нині чи не головна розвага для дітей – патріотичні клуби, в яких навчають збирати автомати Калашникова і стріляти з позицій стоячи і лежачи. Якщо раніше в школах про війну говорили як про страшну подію, яка не повинна повторитися, то тепер школярів вчать пишатися тим, що Росія – військова держава, яка може не тільки відбити напад, але й напасти сама. Якщо раніше виші не лізли в політику, то нині, як написано на сайті одного кінематографічного інституту (де навчаються на кінорежисерів і тележурналістів), поставлено нове завдання: «Виховання патріотизму, поваги до історичного й культурного минулого Росії та її збройних сил». «Усе це знижує «больовий поріг» суспільства, розмиває межі дозволеного, прищеплює позитивне ставлення до мілітаризму і військової агресії. У підсумку росіяни готові воювати не лише з усім світом, але й один з одним, стінка на стінку.

У Росії з’явилася незліченна кількість патріотичних клубів та організацій, які виглядають як незалежні, але контролюються силовими структурами. Це православні об’єднання, в яких, поряд з релігійною нетерпимістю, навчають ножового бою; військові клуби, в яких готують справжніх вояків; політичні організації, в основі діяльності яких  – боротьба з яким-небудь ворогом (це можуть бути НАТО, США, Європа, «п’ята колона», але ніколи російський уряд і олігархи). Усі ці організації формально непідконтрольні владі, це просто добровільні об’єднання з розряду «хобі та дозвілля», але на ділі – наелектризовані, озлоблені, добре навчені люди, яких активно налаштували проти певних соціальних груп (опозиції, громадських активістів, геїв, мігрантів, жінок) . За необхідності влада може ними маніпулювати, якщо захоче поквитатися з кимось або переключити увагу громадськості. Але й без цього вони готові застосовувати свою агресію і отримані навички в ділі.

Активісти різних рухів на кшталт «Мужского государства», які не тільки виступають за патріархат, але й посилаються на євгеніку (це вчення заборонене в Європейському союзі, але не в Росії), розпочали справжнє полювання на жінок, поведінка яких нібито суперечить «традиційним» уявленням. Вони роз’їжджають різними містами, влаштовують акції і закликають вистежувати жінок, які поводяться «неналежним чином». З огляду на те, що учасники таких організацій вивчають різноманітні види боротьби і стрільби, усе це має лячний вигляд. Активних, зацікавлених політикою невдоволених за допомогою протестної повістки абсорбують рухи на кшталт «Суть времени». Наразі його активісти біля станцій метро збирають підписи проти пенсійної реформи, але якщо протест стане масштабнішим, то, як це вже було у 2012 році, вони одразу ж оголосять усіх мітингувальників «агентами Держдепу». Коли у підрядників виникають конфлікти з будівельниками, більшість яких – мігранти (часто нелегальні), вони просять допомоги у націоналістичних організацій. Коли на акціях протесту їх учасників розкидають по автозаках, обов’язково з’являються якісь заполошні жінки, учасники патріотичних рухів, які кричать про ворогів народу і націонал-зрадників. Коли можновладці Москви вирішили позбутися нудистського пляжу в Срібному бору, вони використовували не тільки міські газети і місцевих депутатів, а й православних активістів, які виступають за «традиційні цінності».

Раніше ми боялися лише влади. Нині ми боїмося одне одного. Раніше ми боялися людей в погонах. Тепер боїмося усіх в одязі кольору хакі, з георгіївською стрічкою на сумці або з великим хрестом на шиї. Раніше ми знали, що якщо когось з опозиціонерів вб’ють, то наказ надійде з Кремля. Нині ж удар відрізком труби по голові можна отримати від божевільного, який наслухався передач про «ворогів народу», або від активіста жінконенависницького клубу, якому вдовбали, що всі біди від жінок з глибокими декольте.

Людям, що живуть в постійному приниженні, потрібна психологічна компенсація, вихід негативних емоцій. Але до справжніх кривдників не дотягтися: влада за стінами Кремля, друзі Путіна за парканами своїх маєтків, олігархи за кордоном, чиновники під охороною. Залишається відіграватися на «своїх». Щоб розрядити психологічну напругу, доводиться зганяти свою невдоволеність на меншинах – політичних, соціальних, сексуальних – або вибирати як об’єкт будь-кого слабкого і немічного. Таким чином у Росії, замість протестів, будуть все частіше і частіше відбуватися зіткнення між різними політичними угрупованнями та активістами, буде множитися цькування меншин і незахищених груп, рости побутова агресія, в якій захлинуться будь-які політичні протести. У нас багато говорять про війну. Та, можливо, в Росії вона вже давно почалася?

Джерело: Єлизавета Александрова-Зоріна, для Радіо Свобода

Єлизавета Александрова-Зоріна – московський письменник і публіцист