Джерело: Ілля Мільштейн, для Грані.ру
Щодо переваг нашого способу життя порівняно з американським було сказано чимало, до того ж у різні часи. Через те російський, зокрема, спосіб за минулі десятиліття і століття начебто б мав змінитися неодноразово. Однак практично не змінився, тому й переваги не зазнали впливу корозії.
Однією з таких форм переваги вітчизняного укладу над заокеанським є всенародна впевненість у прийдешньому дні, заснована на стабільності. Стабільність забезпечує вище начальство. Вище начальство поза критикою, і тут коло замикається, а всередині нього виявляються мільйони росіян, які пишаються нашим способом життя.
Інша річ – Америка. До слова, громадяни США часом теж роздуваються від пихи, помилково вважаючи, що живуть краще за всіх. Тим часом на своє вище начальство вони, як правило, плюють з високої гори, а отже про стабільне життя, на кшталт російського, американці можуть тільки мріяти. Оскільки за минулі від державотворення десятиліття і століття у них теж нічого не змінилося. Звідси всі біди, майже невідомі нам.
Свіжий приклад.
Історичний саміт президентів Путіна і Трампа завершився прес-конференцією, під час якої сильно накосячили обидва. Так, російський національний лідер, заговоривши про Крим, несподівано повідомив присутнім, що «ми провели референдум у суворій відповідності до міжнародного права, до статуту Організації Об’єднаних Націй». Крім того, він звинуватив сумно відомого фінансиста Браудера з партнерами в тому, що, вкравши у нас більше1,5 млрд доларів, 400 млн з цих коштів той перевів «на виборчу кампанію пані Клінтон». А господар Білого Дому, коли його запитали про втручання Кремля в американські вибори, заявив, що «не бачить причин, чому це була б Росія».
Реакція нашої публіки, включно з офіційними особами і коментаторами, відрізнялася доброзичливістю. Підсумки саміту оцінювалися позитивно. Трампа за миролюбність хвалили. Путіну за традицією співали осанну. Натяку на найменше бажання щось там уточнювати у ораторів зафіксовано не було.
Американці з їх посіпаками, серед яких відзначимо й наших непримиренних опозиціонерів, повели себе прямо протилежним чином. По-перше, вони, не приховуючи сарказму, почали заочно випитувати у Володимира Володимировича, що ж це за «ми» влаштували в Криму референдум – на території чужої держави, між іншим. А в Білорусії можемо повторити? А на Брайтон-Біч? По-друге, кремлескептики засумнівалися у тому, що спроможний взагалі-то рахувати гроші ворог російського народу Браудер з таким небувалим розмахом спонсорував Хілларі. До того ж, мало не вся її передвиборча кампанія укладалася в оголошену суму.
На щастя, відповідати недоброзичливцям Путіну не довелося – не для того росіяни його обрали, щоб він відволікався на дрібниці. Ну, безіменний стиліст підправив злегка стенограму на президентському сайті – не без витонченості, до речі, щодо Криму. Прибрано зайве «ми», і тепер уже ні сучасникам, ні нащадкам не дізнатися, хто ж провів референдум на півострові. Ясно лише, що цей день став святом для експертів з міжнародного права. А 400 мільйонів поки так і залишилися на совісті Браудера, хоча представник Генпрокуратури РФ на прохання Путіна скоригував цифру, зменшивши її у тисячу разів. Щоправда, фінансист стверджує, що й Росію не грабував, і Клінтон не допомагав, але це вже його проблеми. Зі стенограмою не посперечаєшся.
Зате на Трампа накинулася буквально вся Америка. Він і зрадник виявився, і слабак, і чмо ганебне, і розмазня. Президента зацькували до того, що він змушений був терміново порозумітися з нацією, закликавши на підмогу кращих, напевно, в країні фахівців з трамполінгвістики. Вони і порадили президенту, в жодному разі не відриваючись від папірця, зачитати слово до народу і вказати, що його неправильно зрозуміли. Коротше, він не говорив або не хотів сказати, що «не бачить причин, чому це була б Росія». Трамп сказав або намагався сказати, що «не бачить причин, чому це не була б Росія». Малося на увазі «свого роду подвійне заперечення», вагомо додав він в кінці але, здається, нікого переконати не зміг.
Дрібні проблеми Трампа зводилися до того, що у Гельсінкі він багато чого наговорив на задану і близькі до неї теми. Наприклад, коли у президента поцікавилися, кому він вірить – своїй розвідці або Путіну – виголосив, що «вірить і тій, і іншій стороні». А цю фразу не спишеш на проковтнуті приголосні звуки. Головна ж його біда полягала в тому, що влада в Америці не сакральна і будь-який законно обраний повинен постійно сплачувати за рахунками своїх слів і вчинків.
Це ще називається репутацією, і якщо дня не минає, аби президент не втворив (ось воно знову, фатальне подвійне заперечення!) якоїсь дурниці або гидоти, то рано чи пізно навіть його однопартійці і найпалкіші з прихильників замисляться, навіщо їм потрібна ця ходяча національна ганьба. І якщо немає змоги його негайно змістити, то варто хоча б за можливості зменшити масштаби лиха. Замкнути його, чи що, в Білому Домі, і нехай він там собі дивиться телевізор і розучує рідну мову. А зовнішньою політикою, в тому числі й Путіним, займатися без нього. Щодо цього навіть готують законопроект, продиктований такою дивною неповагою до вищого начальства.
Погодьтеся, це велика вада розхваленої американської демократії. Не без остраху можна згадати, як щось схоже траплялося й у нас, коли еліти і громадяни затято виступали проти своєї влади. На нашій пам’яті, на жаль, досить часто, за пізнього Горбачова і Єльцина, проте в історичному плані – раз-два і все. Недарма ж їх називали американськими ставлениками й донині так називають. Тяжкі були часи, але вони позаду, з цими моторошними вадами політичної системи покінчено, й віками освячений стиль життя знову переміг.
Якщо ж розвивати думку до логічного кінця, можна й побідкатися про те, як їм усім не пощастило. Трампу – з Америкою, де не цінують великих керівників. Америці – з традиціями: інакше її громадяни запопадливо слухали б свого вождя, котрий меле нісенітниці, й не рипались, понад усе цінуючи стабільність і впевненість у світлому завтра. Але що ж тут поробиш – не всім щастить так, як росіянам.
Джерело: Ілля Мільштейн, для Грані.ру
