Джерело: Ілля Мільштейн, для Грани.ру
Мистецтво протидії так званій правді є для нас найважливішим із всіх мистецтв. Сьогодні це вміння затребуване навіть більше, ніж заповідані вождем кіно, вино й доміно, а також телевізор, до якого він не дожив. Моніторинг подій, у яких це мистецтво постає у всій своїй красі й силі, дарує істинну насолоду справжнім цінителям.
Давайте насолоджуватись.
Випадок перший. Експерти Sberbank Investment Research, аналітичного підрозділу Sberbank CIB, опублікували чергову доповідь, присвячену окремим недолікам у роботі російських держкорпорацій. Минулого разу аналітики замахнулися на Ігоря Івановича нашого Сєчина, обвинувативши його в надмірній амбіційності, що шкодить справі. Тоді керівництво Сбербанку вирішило зам’яти цю історію, не заперечуючи так звану правду, а лише злегка її причепуривши, – і даремно. Тому що експерти після цього знахабніли остаточно й підняли руку на «Газпром» із властивими йому вигодонабувачами – бізнесменами Тимченком і Ротенбергом. Наприклад, у звіті стверджувалося, що компанія Олексія Міллера «діє в інтересах своїх підрядників, а не для отримання комерційної вигоди».
Це теж була чиста правда, з якою днями вступив у двобій сам Герман Греф, шеф Сбербанку. Спершу він зобразив гнів і Немезиду, нібито викривши правдолюбців у дезінформації та «грубих порушеннях етичних норм», внаслідок чого порушників було звільнено. А потім – дієве каяття, особисто зателефонувавши Тимченку й попросивши пробачення. Про те, чи перепросив Герман Оскарович ще й Ротенберга, і Міллера, і Путіна, поки невідомо, але й у такому вигляді картинка має естетично бездоганний вигляд. Очей не відірвати.
Випадок другий. Юлія Скрипаль виступила с короткою заявою, у якій сповістила про те, що з нею сталося й відбувається сьогодні, окремо звернувшись до російських дипломатів. «Я вдячна російському посольству (у Лондоні) за запропоновану допомогу, але зараз я не готова й не хочу нею скористатися», – повідомила вона, попросивши дати їй спокій, і це пролунало досить голосно. Російською мовою дипломатам було сказано, щоб вони пішли лісом.
Виникає питання: що треба було робити з цією правдою, як вчинити? 4 березня цього року молоду жінку отруїли разом з її батьком, колишнім полковником ГРУ, засудженим раніше за зраду, і мотив очевидний. Щоб іншим було зась і щоб всі, хто втік чи пішов на Захід у рамках обміну шпигунами знали, що про них пам’ятають, не в змозі забути. У цьому сенсі досить вдалим здалося нам, поціновувачам прекрасного, недавнє висловлювання посла РФ у Великій Британії Олександра Яковенка. У нього поцікавилися, чи вважає Батьківщина Сергія Скрипаля зрадником, і посол твердо відповів: «Ні». До того ж додав, що той, ви не повірите, «влагодив свої проблеми з російською державою», окремо потішивши знавців чекістських звичаїв.
А після відеозвернення Юлії Скрипаль для нас, естетів, взагалі настало свято. Так, напрочуд точні слова знайшов, відгукнувшись на свіжу новину з Англії, прес-секретар президента Пєсков. «Ми не можемо бути до кінця впевнені, у якому стані вона перебуває… чи робила вона заяви із власної волі», – сказав він. Натякаючи на те, що отруєну, мабуть, катували, інакше як можна пояснити її відмову зустрічатися з посольськими. Але найяскравіше, за вже усталеною традицією, виступила Марія Захарова. «Ми хочемо, – виголосила вона, – щоб Юлія Скрипаль знала: не було й дня, щоб російське МЗС, посольство РФ у Лондоні не намагалися організувати контакт із нею з головною метою – упевнитися» і т. д. Тобто, протидіючи так званій правді, Марія ще й справжню правду ненароком ляпнула. Думають про Скрипалів у Москві щодня, важко й болісно, від ранку до ночі, мріючи їх побачити, але от лихо: ніяк не виходить. Естетику такого роду переживань ми, майже не ризикуючи помилитися, назвемо трагічною.
Нарешті, випадок третій. Міжнародна слідча група, що займається розслідуванням «Боїнга», збитого над Донбасом, підтвердила раніше опубліковані дані Bellingcat. Відповідно до висновків слідства, до масового вбивства причетні бійці 53-ї зенітно-ракетної бригади Збройних сил РФ, дислокованої під Курськом. Свіжих новин ця інформація не містить, за винятком однієї, але дуже важливої. Обвинувачення, пред’явлені Росії незалежним експертно-журналістським співтовариством, стали частиною офіційного обвинувального висновку.
І як тут заперечувати, якщо перепробувано вже буквально всі придатні й не придатні для відмазки версії того, що сталося, виготовлені контрпропагандистами? Уже й трупами збитий літак завантажували, і диспетчер іспанський викривав підступи бандерівських артилеристів, і в газету «Комсомолка» отак собі запросто з вулиці заходив свідок, який доводив, що малайзійський літак збив український льотчик, і безіменні «російські інженери» окупували шпальти в «Новой газете», переконуючи читачів у тому, що по «Боїнгу» вистрілили з українського «Бука». Та як це не прикро, так звана правда повільно, але впевнено перемелює фейкову, і десь звіддалік уже долинають тихі схлипи. Це плаче за вбивцями лава підсудних Міжнародного трибуналу.
Однак і це завдання підвищеної складності наших умільцям під силу. Щоправда, цього разу вони застосовують інший метод полеміки. Нікого не звільняють, та й кого там звільниш? Не висловлюють зворушливу турботу про потерпілих — допустимо, про родичів загиблих. Це все зайве. Мистецтво протидії так званій правді тут полягає в тому, щоб виражати абсолютний подив і з сумним зітханням констатувати: знову нас не чують. Хоча Росія вже «надала докази того, що малайзійський «Боїнг» у 2014 році збили українські військові», журяться на Арбатській площі. «Це явний зразок голослівних обвинувачень із метою дискредитації нашої країни», бідкаються на площі Смоленській. Так побиваються, що людині неупередженій хочеться їх усіх утішити. Але втішити їх не можна.
Головна біда в тому, що у всіх перерахованих нами випадках так звана правда, всупереч старанням умільців, залишається правдою – натуральною, непідробною, незаперечною. Що ж, тим цінніше для нас, споживачів тотальної брехні, що нікого вони обдурити не можуть – ні Греф із Тимченком, ні Яковенко із Захаровою, ні Шойгу з Лавровим. Це чисте мистецтво для мистецтва, з усіма його атрибутами, тож і сперечатися безглуздо, й викривати. Треба тільки слухати, фіксувати й упиватися цією гармонією, але, звісно, трохи й остерігатись. Щоб не до смерті – а то бували й такі казуси при зіткненні людини зі зразковою, прозорою, безсоромною туфтою.
Джерело: Ілля Мільштейн, для Грани.ру
