Незабаром буде сумна річниця повномасштабного вторгнення в Україну московитів. Українські міста, села, а найголовніше – люди – зазнали і зазнають жахливих ударів усього арсеналу, який Кремль накопичував десятиліттями. Дійшло вже і до мікнонтинентальної балістики… Так, Москві, нажаль, є чим вбивати, і в цьому опосередковано їй допомагає Захід, купуючи нафту й газ і подекуди крізь пальці дивлячись на обхід санкцій, що приводить до збільшення виробництва російської, іранської та північнокорейської зброї. Але не менш смертельним інструментом, що російські сатрапи вміло використовували ще з ХІХ століття, є культура. Її амбасадори подекуди більш успішніші (а відтак і небезпечніші), ніж кацапські десантники, кинуті Путіним на штурм Донбасу.
Згадаймо, що на Заході навіть сьогодні, після звірств у Бучі і Маріуполі, після розстрілів наших беззбройних солдатів і після катувань українських військовополонених, говорять про російську культуру: «Так, все це, безумовно, жахливо, але невже ж можна закреслити велику російську літературу з її Пушкіним і Толстим? Невже треба відмовитись від прекрасних російських музикантів і композиторів на кшталт Башмета і Чайковського? Як собі уявити цивілізований світ без шедеврів російського кіно? Адже ж це посланники всього гуманного, людяного, світлого»? Можливо, на позір так і є, але в реальності всі ці культуртреґери насправді є дієвим засобом отруйної кремлівської пропаганди, й автори «Онєґіна» та «Війни й миру» є непорушним фундаментом імперськості, пихи, презирства до ближнього, а відтак це вони і породили російських кровожерливих політиків, та їхню багатомільйонну паству, бо завжди пропагували велич і вищість «великої і святої Росії».
Так, після 24 лютого 2022 року на Заході тимчасово відмовились приймати на фестивалях, у концертних залах та кінотеатрах усе російське. Але це швидко минуло. Чим далі, тим більше ми бачимо скрізь у демократичних країнах, як російськи мацаки, уособлені культурними діячами, пролізають все глибше. Згадаймо хоча б кілька кричущих нещодавніх випадків. У вересні 2024 року одразу дві поважні кіноплатформи – Венеційський і Міжнародний кінофестиваль у Торонто показали фільм росіянки Анастасії Трофімової «Росіяни на війні». Режисерка, яка багато років працювала на пропагандистському кремлівському каналі Russia Today, провела кілька місяців серед московських солдатів на окупованій території України. В її стрічці – побут і терпіння «простих людей», але жодного слова про їхні злочини, свідками яких є ми всі, в тому числі і на Заході. В середині березня нинішнього року в Парижі й Таверні пройшов традиційний фестиваль російського кіно, де московські організатори представили фільм «Тіні Забутих Предків», як твір «російського режисера» Сергія Параджанова. Мало того, що саме совєтський, а значить і російський, режим все життя гнобив цього митця, який і не жив у Росії, так і цей його шедевр, що був знятий в українських Карпатах і є іконою саме українського кінематографа, безсоромно і брехливо приписують кіно «великоросійському». Хто там на Заході буде розбиратись, правда ж?
Що говорити про Францію, Італію чи Канаду, де кіномани, можливо, й справді не знаються на історії фільмів, створених в Україні, якщо вже за західним українським кордоном, у Варшаві, яка добре пам’ятає «дружбу» Єкатєріни ІІ і Сталіна, в лютому 2024 року мав виступити російській піаніст Ніколай Хозяінов? Для ного обрали один з найпрестижніших залів польської столиці – Національну філармонію Варшави. Організатори події виправдовували вибір виконавця тим, що Хозіянов публічно не підтримував вторгнення Кремля до України і є «послом миру» від швейцарської організації Universal Peace Federation. Насправді ж, ця фейкова установа є частиною релігійної секти Муна і цей титул «посла» мають понад сто тисяч її членів. На додачу, організація фінансується російськими олігархами, і хоч Хозяінов не підтримав публічно дії Путіна, але користується всіма благами, наданими його спонсорами, які активно і на весь голос схвалюють російську «спеціальну військову операцію». Але головне навіть не це, а саме послання такого виступу: Росія несе культуру, а значить не може бути ворогом. Лише під шаленим тиском обуреної української і польської громадськості виступ Хозіянова вдалось скасувати. Проте можна бути впевненим, що просто зараз чергові «культурні десантники» готуються піти у свій витончений бій на славу імперської величі. Адже, як нещодавно сказав директор петербурзького Ермітажу Міхаіл Пьотровскій, культура є «своєрідною спецоперацією» і «потужним наступом». Тож війна точиться не лише за території, а й за уми, завоювавши які московитам буде набагато легше здійснити фактичну чергову окупацію.
Дмитро Антонюк
