Вступ
Опорою режиму жорсткого авторитаризму в Російській Федерації, відомого як «путінізм», є державна ідеологія, а її фундаментом – культ минулого та героїв. Путін використовує історію для консолідації російського суспільства як колективістсько-авторитарної спільноти, легітимізації диктатури та перегляду кордонів із сусідами. Історична політика Росії – це централізована наративна політика, заснована на державній пропаганді з використанням історичних міфів, які характеризуються російським шовінізмом, клерикалізмом (у формі політичної ортодоксії) та історичним детермінізмом (імперіалізмом). Маємо справу з переходом від інтерпретаційної моделі роботи з історією до її міфологізації. Пов’язаний із Російською історичною асоціацією портал «Historia.FR» стверджує, що «наука не повинна боротися з міфами, особливо з тими, які мають важливе історичне значення». У російській історіографії міф явно домінує над науковим підходом. «Історія і традиція стають предметом віри, споглядання і трансценденції, а отже, предметом міфології» (М. Смолен).
Якщо залишити осторонь ревізіонізм як науковий напрям, то сучасний російський історичний ревізіонізм полягає у захисті Кремлем так званої «історичної правди» (конституційне положення), тобто не стільки офіційного історичного наративу, скільки сконструйованої матриці історичних міфів із сакральним значенням охоронця імперії-держави. У межах такої політики влада практикує історичний популізм як всередині Росії, так і на міжнародній арені, використовуючи, зокрема, традиційні та сучасні засоби масової комунікації.
Опитування російської громадської думки, проведене компанією «Ромир», показало, що у 2021 році факторами, які консолідують росіян як націю, були спільна історія (26%), спільна культура (20%), спільне походження (18%), спільна мова (13%), спільна віра (10%) та спільний інтерес до нації/держави (9%). Варто відзначити, що попереднє опитування 2004 року демонструвало пріоритетність мови (23%), за якою йшли культура та спільна історія (по 19%). Оцінюючи роль і значення історії у внутрішній і міжнародній політиці Російської Федерації, особливо її інструменталізацію, Путін у 2023 році заявив, що «історія використовується як зброя в ідеологічній боротьбі, тому нам потрібен ефективний інструмент захисту, який ми будемо використовувати не тільки для відбиття атак, а й для профілактики».
Злочин без покарання
Відсутність «Нюрнберга» для радянських злочинців розбестила систему влади в Росії (Е. Хабовський), що стало причиною формування путінської диктатури. Монополія держави на історичну пам’ять за часів його правління ґрунтувалася, зокрема, на заморожуванні національної пам’яті росіян щодо злочинів комунізму, в тому числі сталінського режиму. Аналогічних заходів було вжито щодо держав і народів Центральної та Східної Європи. Створений у 2023 році Національний центр історичної пам’яті при президенті РФ у межах проєкту «Ключові елементи історичної пам’яті» формував наратив про Росію/СРСР як визволительку народів регіону від нацизму. Було проведено серію семінарів, присвячених «визволенню» України, Молдови, Угорщини, Словаччини, Болгарії, Румунії та країн Балтії. Польські події висвітлювалися під назвою «Варшавське повстання 1944 року і початок визволення Польщі. Правдива історія».
Розпочавши боротьбу з «історичним ревізіонізмом» на Заході, Кремль практикує історичний популізм, застосовуючи пропаганду та елементи когнітивної війни. У внутрішній політиці він спрямований на розмивання відповідальності за злочини комуністичного режиму й переслідування громадянського суспільства, інституцій та активістів, які досліджують та вшановують пам’ять жертв політичних репресій.
У 2021 році в Росії заборонили ототожнювати нацизм і комунізм, зокрема порівнювати дії радянської влади та воєначальників СРСР із Третім Рейхом. Крім того, заборонено применшувати «вирішальну роль радянського народу в перемозі над нацистською Німеччиною та гуманітарну місію СРСР під час визволення країн Європи». Внесення змін у 2024 році до Концепції вшанування пам’яті жертв політичних репресій призвело до вилучення згадок про їхній масовий характер та необхідність створення мережі інституцій для збереження пам’яті про репресії. Натомість документ доповнено положенням про «український та балтійський націоналізм».
Наслідком такої політики стало закриття Музею історії ГУЛАГу в 2024 році, а раніше – заборона діяльності «Меморіалу» під приводом порушення закону про іноземних агентів. Музей «Перм-36» переформатовано у Музей працівників ГУЛАГу. Де-факто з 2020 року призупинено акцію «Повернення імен», яку щорічно проводили біля «Соловецького каменя». Після вторгнення Росії в Україну почали масово зникати меморіальні дошки «Остання адреса», що вшановували пам’ять репресованих. Історикиня Ірина Щербакова з «Меморіалу» прямо говорить, що «російська влада заморожує пам’ять про сталінські репресії та ревізує радянську історію, роблячи ставку на сильну державу, яка домінує над особистістю». Таке домінування простежується і в питаннях культури пам’яті, де маємо справу з інструменталізацією історії.
Дії влади сприяють відновленню «доброго імені» Сталіна. Про це свідчать опитування громадської думки, проведені «Левада-центром». Якщо у 2001–2010 роках позитивне ставлення до Сталіна декларували 30–35% респондентів, то у 2014–2019 роках – вже 40–50%, а у 2019–2023 роках цей показник зріс до 63%. Повернення до диктатури в Росії за часів Путіна зумовило попит на історичні рольові моделі «позитивних» героїв, що будують «велику і могутню» Росію. Сталінські репресії влада інтерпретує як «історичну необхідність для підтримання порядку в країні», а самого Сталіна – як суперечливу, проте велику постать, творця наддержави Росії/СРСР.
Націоналізація історії
Націоналізацію історії та національної пам’яті в Російській Федерації можна розглядати як запровадження єдиного підручника з історії для початкової та середньої школи й обов’язкового предмета «Основи російської державності» у вищих навчальних закладах. За формою ці заходи нагадують радянську практику обов’язкового викладання «Короткого курсу історії ВКП(б)».
На початку 2013 р. Путін закликав створити єдиний підручник, що представляв би цілісну версію історії, позбавлену суперечностей та різних інтерпретацій. Уніфікацією (націоналізацією) історії займалися вчені з Російського наукового товариства, Російського військово-історичного товариства, Російської академії наук та МДІМВ. Робота була завершена наприкінці 2023/2024 навчального року, коли презентували підручник для 10–11 класів, а згодом – для 5–9 класів. Путіну не подобалася інтерпретаційна модель викладання історії, коли на ринку існувало близько 50 різних підручників. Спочатку ввели так звані «навчальні лінії» (до трьох підручників), а потім – єдиний підручник, який почне діяти з 2025/2026 навчального року.
У єдиному підручнику інформацію про політичні репресії зведено до мінімуму, натомість додано великі розділи про так звану «спеціальну військову операцію». Наратив містить пропагандистські твердження, що «на початку XXI століття Росія прагнула добросусідських відносин зі США та Європою, але Захід не був зацікавлений у такому форматі». Захід, мовляв, дестабілізував ситуацію вздовж кордонів Росії, а Україну НАТО й США готували як головну антиросійську силу. Від 1990-х років, за твердженнями підручника, українців виховували в дусі неонацистських ідей і ворожості до Росії. Авторам ідеться про «крайньо націоналістичну Україну», де «немає свободи, опозиція заборонена, а все російське оголошено ворожим». Радянські та російські пам’ятники, за їх словами, знищуються, а український національний рух подається як винахід «іноземних агентів», що у XIX столітті в Австрії вигадали «окрему українську націю» на шкоду Росії.
Автори підручника називають «цілі спеціальної військової операції»: оборону Донбасу та превентивні заходи для безпеки Росії. Стверджується, що «спеціальна військова операція» об’єднала росіян, а Росія є «державою-героєм». Цілий абзац присвячено ворожій дезінформації про «спеціальну військову операцію» та іноземних агентів (у традиційній формулі «ворогів народу»).
Указ Путіна (травень 2024 р.) про затвердження «Основ державної політики у галузі історичної освіти» можна вважати підсумком процесу націоналізації (монополізації) історії. У документі йдеться, що «Росія – велика держава з багатовіковою історією, держава-цивілізація, яка об’єднала росіян і багато інших народів Євразії в єдину культурно-історичну спільноту». Використання цього терміна наштовхує на думку, що російський уряд намагається сформувати нову історичну спільноту за радянським зразком. Також згадується «глобальна криза національної ідентичності», що нібито виникла внаслідок руйнування історичної пам’яті, реабілітації та воскресіння неоколоніалізму, неоімперіалізму й неонацизму. Тому необхідно «протидіяти діям іноземних держав» щодо заперечення чи применшення історичного внеску Росії у світову цивілізацію, спотворення історичної пам’яті та правди, негативних оцінок російської історії та використання колективним Заходом фальсифікації історії як зброї інформаційної війни, спрямованої на руйнування цілісності російського суспільства і держави.
Висновки «Любов» Путіна до історії – це меркантильний підхід диктатора, спрямований на привласнення та одержавлення історії задля перетворення її на інструмент легітимізації тоталітарної влади, консолідації імперської держави та територіальної експансії. Відхід від інтерпретаційної моделі до міфологізації й фальсифікації історії використовується владою для підтримання замороженого стану російської національної пам’яті, зокрема у питанні злочинів, скоєних царською, більшовицькою та путінською Росією. Водночас культ минулого й героїв дозволяє плекати колективістсько-авторитарну ідентичність росіян, схильних приймати силове правління.
Валентин Балук
Кафедра міжнародної безпеки
Інститут міжнародних відносин Університет Марії Кюрі-Склодовської
