Джерело: Георгій Почепцов, Детектор Медіа
Пропаганда хоче, щоб ми бачили світ таким, як це потрібно насамперед їй. Суперечити пропаганді не може ніхто, оскільки це єдино правильний з погляду влади погляд на світ. Влада і сама любить пропаганду, оскільки кращої подачі себе, любої, вона не знає. Влада запитує, ніби у відомій казці: «Миле дзеркальце, скажи, хто на світі наймиліший…» — і отримує очікувану відповідь.
Війна пропаганд така само важлива, як і війна на полі бою. Але якщо на полі бою битви точаться між професійними військовими, то пропаганда націлена і на цивільне населення, а не лише на військових. Пропаганда, по суті, вбиває не тіло, а душу…
Ми народжуємось і вмираємо у світах пропаганди. Медіа і культура, школи і університети, книги і фільми — всі вони відображають потрібні комусь погляди, інакше їх би не тиражували.
Пропаганда «стріляє», але по мозку. Вона «вбиває» тверезу думку. Сила пропаганди в тому, що вона нам потрібна, оскільки має найбільш поширений і найбільш безпечний погляд на світ. Щоправда, не завжди. У світі завжди є місце подвигу, — говорить пропаганда. І люди йдуть із гвинтівкою на танки…
Ми не можемо захиститися від пропаганди, оскільки не маємо таких засобів захисту. Часто пропаганда розповідає про те, що було у минулому чи буде у майбутньому. Пропаганда оперує з цими історіями так, ніби бачить все наяву. Адже вони існують лише в мізках громадян.
Це такий своєрідний когнітивний хірург. Зараз усі заговорили про когнітивні війни, але вони, по суті, так і працюють у полі пропаганди, тільки більш глибоко приховані. Китайські дослідники пишуть про це так: «Когнітивна війна у першому наближенні відноситься до діяльності з контролю ментальних станів і поведінки інших людей. Не будучи чимось новим, когнітивна війна стала більш актуальною зі швидким розвитком інформаційних та когнітивних технологій. До речі, інформаційну війну вони пов’язують із контролем медіа, а когнітивну — із контролем мозку.
Сьогодні з’явився іще один «замовник» для таких обманних завдань — штучний інтелект, який може виконувати таку роботу, а може й сам виявитися об’єктом цього впливу. Він може спиратися на інформаційні потоки, в які буде закладено недостовірну інформацію, і тоді таким самим буде його результат. Про останній варіант фахівці говорять так: «Великою проблемою є те, що сама інформація може бути недостовірною. Джерелом цього можуть бути вебсайти та взаємодія з людьми. Є багато можливостей для поганих гравців змінити цю інформацію як під час навчання штучного інтелекту, так і після того, як штучний інтелект буде покращувати свою поведінку завдяки взаємодії з фізичним світом. Це спричинить те, що він почне діяти не бажаним чином. Чатботи, наприклад, можуть навчитися відповідати, використовуючи образливі чи расистські висловлювання, коли їхні заборони обходитимуться ретельно продуманими шкідливими підказками».
Пропаганда будує світ, який можна розглядати як неадекватний дзеркальному відображенню реального світу. Наприклад, пропаганда може перетворювати перемогу на поразку чи навпаки — залежно від поставлених перед нею завдань. Вона може мовчати, коли треба говорити, чи кричати, коли треба помовчати. Пропаганда має свій комунікативний арсенал і свої завдання, які часто відрізняються від завдань простого опису ситуації. Пропаганда сама формує ситуацію, а не просто описує її.
Ми часто живемо в таких змінених просторах, навіть не замислюючись про це, наприклад, реклама може трансформувати картину світу таким чином, щоб підштовхнути отримувача до тієї чи іншої дії чи поведінки. Ми постійно перебуваємо на перехресті інформаційних, віртуальних і фізичних потоків. Постійно відбувається інформаційне бомбардування… Причому не просте, а килимове, від якого не втекти.
Пропаганда в одному зі своїх інструментів — це, по суті, часто «переведення» сучасних подій у далеке минуле, до їхнього міфологічного коріння, щоб надати їм більшої достовірності. Всі міркування Путіна, наприклад, — це оперування міфологією, звідси і його любов до текстів минулого та повна відсутність уваги до текстів сьогодення. А у минулому можна знайти виправдання для будь-якої дії. Щоправда, Путін любить з минулого фашиста Ільїна, про якого пишуть так: «Іван Ільїн виступав за створення в росії національної диктатури, яка має спиратися на особливу роль церкви, армії та воєнізованих структур, і займатися постійним перевихованням суспільства — все заради виконання святої місії з «оборони» великого євразійського простору від маси ворогів і заради виховання молодших народів, що живуть на цій території. Його філософія базується на культі «тягаря і мук» російського народу, його винятковості та зверхності. Таке бачення вимагає національного духовного оновлення, селекції та гомогенізації суспільства за критерієм «духовної гідності» з усіма наслідками для «неправильних» людей. Все сказане вище вказує на пряму схожість філософії Ільїна з філософією європейських фашистів 1930-х років. І Ільїн цього не приховує. У роботі 1933 року («Націонал-соціалізм. Новий дух») Ільїн розмірковує про «дух» націонал-соціалізму і описує його так: «патріотизм, віра в самобутність німецького народу і силу німецького генія, почуття честі, готовність до жертовного служіння ( фашистське sacrificio), дисципліна, соціальна справедливість та позакласове, братерсько-всенародне єднання». Він прямо порівнює його з білим рухом: «Словом — цей дух, який ріднить німецький націонал-соціалізм з італійським фашизмом. Однак не лише з ним, а ще й із духом російського білого руху». Справді, Ільїн сам виступає за ті «цінності», які йому імпонують в італійському фашизмі та німецькому націонал-соціалізмі» (Барбашин А. Иван Ильин: фашист, введенный в моду). До речі, Путін слухає начитані тексти, а чи не читає їх. І це зовсім інше сприйняття.
І ще: «Ільїн перераховує помилки, яких припустилися Гітлер і Муссоліні, і закінчує застереженням своїх майбутніх послідовників: «Франко і Салазар зрозуміли це і намагаються уникнути зазначених помилок. Вони не називають свого режиму «фашистським». Сподіватимемося, що і російські патріоти продумають помилки фашизму і націонал-соціалізму до кінця і не повторять їх». Саме ця стаття увійшла до збірки «Наші завдання», цитати з якої бере Путін» (там само).
Онімілий світ мовчить, оскільки такого розвороту в минуле ніхто не очікував: «Ільїн відразу ж став ідеологом білого руху в еміграції і шанувальником фашизму, що набирав силу. « «Въ мірѣ разверзлась бездна безбожія, безчестія и свирѣпой жадности. Современное человѣчество отзывается на это возрожденіемъ рыцарственнаго начала, — писав він у статті «Про російський фашизм» (1928 рік). — За послѣдніе десять лѣтъ рыцарственное движеніе, которое во всемъ его міровомъ объемѣ слѣдуетъ обозначить, какъ бѣлое движеніе, завязывается, крѣпнетъ и развертывается въ самыхъ различныхъ странахъ и подъ различными наименованіями. Впервые оно началось у насъ въ Россіи (въ концѣ 1917 года), гдѣ оно по необходимости сразу получило военную организацію и вылилось въ форму междуусобной войны. Вслѣдъ затѣмъ оно зародилось въ Германіи, въ Венгріи и въ 1919 году — въ Италіи; здѣсь оно послѣ трехлѣтней организаціонной подготовки и нѣсколькихъ героическихъ столкновеній, овладѣло государственнымъ аппаратомъ и создало такъ называемый „фашистскій“ режимъ». Те, що виникнення фашизму багато в чому є реакцією на соціалістичну революцію, — загальновідомо; набагато менш відомо, що Ільїн не тільки витоки фашизму вбачав у білому російському русі, а й прямо виводив з нього і Муссоліні, і Гітлера — які взагалі, власне, на його думку, всього лише епігони російського білого офіцерства: «…бѣлое движеніе въ цѣломъ — гораздо шире фашизма и по существу своему глубже фашизма. Или, если угодно: бѣлое движеніе есть родовое понятіе, а фашизмъ есть видовое понятіе…».
Оперування сьогоденням із такою опорою на минуле або минулим із такою опорою на сьогодення створює неадекватну картину світу, яка підганяє факти під наперед відомий результат. Це гра в історію, а не історія, оскільки перенесення минулого в сьогодення чи сьогодення у минуле неможливе.
За всієї неоднозначності Ільїна його намагаються звести на певний п’єдестал: «Іван Олександрович Ільїн – один із найпопулярніших нині російських філософів. Його регулярно у своїх промовах цитує президент, його книги перевидаються, його філософію як окремий курс навіть вивчають у деяких ВНЗ. Однак філософ має неоднозначну репутацію в народі, багато в чому — полярну. Хтось називає його істинним російським патріотом, інші звинувачують в ідеологічних симпатіях до різних форм фашизму».
Якщо Ільїн фашист, то де треба робити денацифікацію? Ільїн писав вже навіть у 1948 р. після війни: «…Фашизм мав рацію, оскільки виходив із здорового національно-патріотичного почуття, без якого жоден народ не може ні утвердити свого існування, ні створити свою культуру» (там само).
При цьому це не найкраща фігура для піднесення її на п’єдестал: «У реальному світі утопічно налаштований Ільїн опинився у вкрай незручному становищі. У світі відбувається аварія феодальної монархії. Як зрозуміти таку розбіжність практики з теорією? Виходом стала різка радикалізація Ільїна, що призвело його до ідей фашизму, принципи якого він частково сформулював у ранніх роботах, але міг викласти єдиної концепції. Шлях вказав Муссоліні, згодом — Гітлер. Обидва цілком збігалися з базовими установками ідеалізму, використовували схожу фразеологію нації, ґрунту та волі; обидва глибоко занурені в досить стару праву консервативну систему (нехай і в крайніх формах); а головне — були гранично антикомуністичними».
А в самому Інституті філософії вирує війна — змінюють директорів різної правильності з погляду влади. Знімають нормального директора, призначають правильного. Але правильний для влади не обов’язково буде правильним для колективу, тим більше такого, що складається з філософів. І починається війна… філософська…
Ю. Синєоока коментує це так: «Це типовий випадок із «12 стільців»: «потрапив під коня». Людина була обрана, мабуть, за те, що нею досить легко керувати, якихось особливих переконань у людини не було, її підібрали, вирішили поставити на цю посаду, але вона на ній не втрималася. Погано вийшло, прикро. Справді, всі повстали проти того призначення, яке сталося у грудні 2021 року. Була одна людина, яка утрималася, фахівець зі сталінських часів: він, мабуть, відчув, до чого йде справа, а решта проголосувала проти. На другий раз весь інститут голосував за звернення до Путіна з проханням захистити Черняєва, повернути на місце директора обраного таємним голосуванням академіка Смирнова; тоді дві людини не проголосували за це рішення. Практично 250 осіб голосують проти – це рідкісний випадок, адже ніхто тут не впливав, не просив. Це дійсно людина, яка не годиться на будь-яку роль, жодної важливої книги вона не написала, в основному всі статті у неї в співавторстві. Його вигнали з інституту, бо, якийсь час посидівши в кріслі заступника директора, він практично жоден доручений йому проєкт не довів до кінця».
Інститут філософії схожий на ракетобудування: потреба і в одному, і в іншому виникає під час війни. А війна втягує в боротьбу нових і нових людей: «Пресконференція в ТАРС розпочалася з бойового звернення вдови Олександра Зінов’єва Ольги Зінов’євої до всіх здорових сил, включаючи головний філософський орган, Слідчий комітет, і окремо — до президента. Тут усе було жорсткіше, ніж у рафінованого Полякова: «Російська філософія у небезпеці!»; «Інститут філософії — притулок негідників, зрадників, іноагентів, русофобів, екстремістів»; «Західницький штаб ідеологічного вторгнення до росії»; «Оборотні в академічних мантіях»; «Сатанинська вакханалія ворожих агентів»; «Інститут має підлягати денацифікації». Ну, і так далі: від «Зінов’єв — російський Сент-Екзюпері» до «депутатів-філософів», які «підтримують нас». Як з’ясувалося згодом, під таким мали на увазі великого геофізика і очільника «Справедливої Росії» Сергія Миронова — філософа, по суті, початківця, оскільки він заочно опанував цю спеціальність у 51 рік. До речі, депутат Луговий, виявляється, теж певною мірою філософ, адже написав донос на збірку статей російських гуманітаріїв «Перед обличчям катастрофи» і домігся заборони «поширення» цієї книги в росії».
Жорсткість не приходить сама. Починається масова боротьба із будь-якими відхиленнями від дозволеного. Для влади все підозріло. Їй спокійніше, коли немає нічого, що може викликати непотрібні думки, а книги та люди з мізками для неї небезпечні: «Нинішній російський режим заасфальтував усе живе, пересадив і витиснув усю опозицію, заглушив громадянське суспільство, заблокував і заборонив майже всі незалежні медіа, прийшов у театри, в систему освіти зі своїми підручниками вигаданої історії та штучних індоктринуючих дисциплін на кшталт наукового путінізму — «Засад російської державності», прибрав неугодних професорів, прийшов до школи, увірвався в приватне життя зі спробами заборон абортів, сформулював державну ідеологію, вигнав неугодних священиків, навчив людей ненавидіти Захід за те, що там гендерно нейтральні туалети на кожному кроці. Що їм ще треба? Виявляється, для повного щастя їм не вистачало Інституту філософії РАН. Захопимо його — і нарешті заживемо» (там само).
Просто у всіх із радянських часів записано в головах, що марксистсько-ленінська філософія — це світоч у буржуазному світі мороку. З цієї причини влада теж надихається при словах «інститут філософії», і їй відразу хочеться ним покерувати.
А. Дугін високо сидить і далеко бачить: «Наші традиції – це явно не краватки, костюми та мініспідниці, а — нехай і багаті, з діамантами — каптани та бороди у чоловіків, хустки і сарафани (нехай із сапфірами) у жінок. Ось який вигляд повинна мати Дума — каптани і сарафани, і Догматик Першого гласу «Всесвітню славу», як за Грозного, — тоді це був державний гімн Святої Русі. І кожне засідання відкривається хоровим співом цього догматика».
Ми явно потрапили в якийсь період турбулентності, але чомусь із нього веде дорога не в майбутнє, а в минуле… До речі, попередній текст іронізує так: «А що далі, Думу в боярські каптани, а селян у постоли? І Дугіну душ кріпаків, то побільше?».
Минуле має бути присутнім у нашому житті. Але орієнтуватися на нього небезпечно, тим більше трансформувати за цією моделлю наше життя. Світ принципово орієнтований на майбутнє…
Льюїс Керрол описував схожі ситуації таким чином: «Всё страньше и страньше! Всё чудесатее и чудесатее! Всё любопытственнее и любопытственнее! Всё страннее и страннее! Всё чудесится и чудесится!»
Пропаганда не визначає, а конструює реальність.
При цьому пласти історії переміщуються у пропагандистів, ніби за помахом чарівної палички. Україна: то ворог, то друг… Щоправда, США — одвічний ворог… А що у міфології роблять вороги? Вони завжди заважають і втручаються. І саме через них нічого не виходить і зриваються усі плани.
Список ворогів постійно зростає, тож не змовкають заклики до боротьби. З останніх ворогів — ЛГБТ: «Верховний суд пише, що учасників «ЛГБТ-руху» об’єднує наявність подібних «звичаїв, звичаїв і традицій». Серед них — проведення гей-парадів і специфічна мова — наприклад, використання фемінітивів. У тексті рішення наводяться такі приклади фемінітивів, як керівниця, директорка, авторка, психологиня».
Це такий безкінечний процес пошуку ворогів. Він вигідний для держави із двох причин. З одного боку, він дає змогу затулити рота критикам режиму. З іншого боку, на ворогів можна списати будь-які недоліки.
За радянських часів активно боролися із сіонізмом, причому ще з часів Сталіна. Вже пізніше, хто пам’ятає, головним борцем був В.Бегун із Мінська, який видав багато книг на цю тему. Про нього пишуть так: «З 1979 року він працював в Інституті філософії та права АН БРСР. Слід зазначити, що у 1970-1980-ті роки інститут був головним генератором антисемітських настроїв не лише у БРСР, а й у СРСР загалом. Тут працювала ціла плеяда діячів-«антисіоністів», які на перевірку виявлялися звичайними «жидоїдами».
Бондарєва — ще той персонаж у Білорусі зі своєю окремою історією боротьби з «ворогами»: «У вересні 2020 року, коли Білорусь була охоплена протестами проти фальсифікацій президентських виборів, Бондарєва створила телеграм-канал «Інфоспецназу Гродно». Він став частиною провладного руху «Інфоспецназ», створеного колишнім співробітником Головного розвідувального управління Збройних сил Білорусі та псевдоправозахисної організації «Системний правозахист» Дмитром Бєляковим задля підтримки офіційної пропаганди режиму Лукашенка. Також Бєляков відомий як ініціатор створення проросійської партії «Єдина вітчизна» (ця його ініціатива не мала успіху). Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну канал Бондарєвої було перейменовано на модний серед проросійських телеграм-каналів манер — тобто з використанням латинських літер Z і V, які стали символами підтримки російської агресії. Тепер він називається «БондареVа. БеZ купюр», що свідчить про не лише провладну, а й проросійську позицію його творця. Втім, контент, що схвалює розміщення авіації та ракет східного сусіда на території Білорусі, з’явився на каналі Бондарєвої майже одразу після його створення восени 2020 року».
У Білорусі вона не лише широко відома, а й сумнозвісна, тепер і ми її будемо знати: «Ольга Бондарєва — затятий адепт «русского міра», прихильниця Лукашенка та серійна донощиця. Відома тим, що за її доносами затримали щонайменше кілька осіб і провели обшуки у кількох організаціях. За її вказівкою, наприклад, посадили художника Олеся Пушкіна, який згодом помер у в’язниці. Це не єдині «досягнення» серійної донощиці, її основна місія — боротьба з усім національним. Так, з її ініціативи у топонімах замінюють білоруську латинку російською транслітерацією». Ось, до речі, і про інших пропагандистів із сусідньої країни.
Є вічні теми, тобто міфологічні, тому позачасові. Вони присутні у масовій свідомості, навіть коли їх не вимовляють. А коли вони звучать, то міфологія в них є первинною:
«А если в кране нет воды —
Воду выпили жиды»
(Беляєв К. Куплеты о евреях).
Путін теж живе в рамках цієї міфології, що ілюструє його фраза про Чубайса, коли він заявив, що експрем’єр Росії при Єльцині «перестав бути Анатолієм Чубайсом і став Мойшею Ізраїлевичем». Ю. Поляков пише: «Зверніть увагу, як непросто розлучається наш президент із соратниками свого ліберального минулого. Ну хто б іще відпустив додому пройдисвіта Чубайса?» (Юрій Поляков: «Усі вони — і Галкін, і Биков, і Акунін — розраховують на «ефект Солженіцина»).
Ефектом Солженіцина він називає таке: «Еміграція — це ще й демонстративне дистанціювання від «путінської росії» з розрахунком на винагороду після «транзиту влади». Усі вони — і Макаревич, і Галкін, і Биков, і Акунін, і Улицька — розраховують на «ефект Солженіцина». Після зміни політичного курсу у нас зазвичай недавніх ворогів держави відливають у бронзі. І певні підстави для таких надій у комерційних пацифістів та наклепників росії є. Зверніть увагу, з яким розмахом наші ЗМІ, включаючи центральні канали ТБ, відзначили у грудні піввіковий ювілей появи «Архіпелагу ГУЛАГ», книги, м’яко скажімо, неоднозначної. Якщо це сигнал, то кому?»
І ще продовжимо: «Ви ніколи не замислювалися, чому після 1917 року кравці, аптекарі, рахівники, прикажчики, перукарі (не всі, звичайно) стали чекістами та комісарами? Приблизно те саме сталося і після 1991-го»
Ми всі раптом знову опинилися під атакою ідеології. На жаль, з нашої історії ми знаємо ідеологію лише як цитування класиків без права на заперечення.
Вся риторика росії щодо війни в Україні побудована на різноманітних псевдопідставах. До речі, навіть будь-який історичний прецедент «перекривається» таким самим реальним, але іншим. В історії влади завжди можна знайти нових друзів та нових ворогів, чим виправдати своє нинішнє правління.
Дивним чином війна із Заходом ведеться за допомогою опори на латиницю. Це парадоксально. Держпропагандисти намагаються пояснити це так: «Літери Z нанесені на російську військову техніку, яка задіяна у спецоперації. Легенда така, що це позначення військового округу, якому ця техніка належить. На сьогодні буква Z набуває іншого трохи значення, глибинного. Це є символ єднання народу. Він символізує підтримку наших Збройних сил, підтримку рішень президента і покликаний згуртувати нас у цій непростій ситуації. Звідси й гасла «Zа победу», «Za единение». V — це традиційний символ перемоги. У будь-якої справи, в даному випадку, правильної, доброї, виникають символи. Зараз це літери Z і V». Що означають літери Z і V, які використовують у патріотичних акціях, і чому вони англійською? Чого не користуватись своїми літерами, а лише ворожими — все одно незрозуміло.
Як посилюють пропагандистські міфологеми? Одного інформаційного тиражування недостатньо, хоча це дуже важливо. На їх створення та просування працюють усі віртуальні механізми, які є у розпорядженні держави. Першими тут стоять кіно, література та освіта. Ми вписали сюди й освіту не лише через те, що росія активно трансформує освітні тексти на догоду поточному політичному моменту. Заради чого з глибин було викликано вистраждане за радянських часів поняття ідеології. Щоправда, на цьому рівні, мабуть, немає різниці між ідеологією та міфологією.
Кіно теж тепер одночасно відображає ідеологію та міфологію «в одному флаконі». Найголовнішим у всіх цих сферах є спроба достукатися до масової свідомості. Ймовірно, головним у цих відносинах є те, що державі цікаві конструкції, де масова свідомість не може бути активною. При цьому кіно, по суті, є певним «аналогом» масової свідомості, його іншим виміром, оскільки те, що є в популярному кіно, майже автоматично переходить у масову свідомість, займаючи там важливе місце. Це також підручники та художня література. Усе це «поглинається» масовою свідомістю індивідуально, але потім перетворюється на «блоки», які мають брати до уваги творці будь-якого продукту поширення: від ялинкової іграшки до роману.
Якщо ми згадаємо деякі радянські ялинкові іграшки, то серед них були не лише традиційні, а й ідеологічні, привнесені політикою. Це були п’ятикутні зірки на кулях чи боєць Червоної армії. Дивно, що не було ні Леніна, ні Сталіна…
І ще: «Радянські ялинкові іграшки є носіями атмосфери епохи СРСР, як і будь-яка річ з того часу. Але якщо їх скуповують з цієї причини, то дозвольте запитати: а значки з червоною зіркою чи портретом Леніна скуповують із таким самим ентузіазмом та швидкістю заради того, щоб відчувати близькість до епохи? Може, скуповують радянські холодильники чи менш габаритну техніку, чи, може, листівки? (Дуже популярний останнім часом Сталін — це окрема історія, і радянська епоха не обмежується його правлінням). Ще ці іграшки мають культурну цінність, безумовно» (Загадки ялинкової іграшки з СРСР).
Ідеологія, що інтенсивно впроваджується згори, — це щоразу нова таблиця множення. Був ворогом за радянських часів, тепер ні. Або навпаки. Нові рік та ялинкові іграшки були впроваджені згори того, що можна позначити як «ідеологію розслаблення». Запропонував Постишев, а Сталін підтримав.
Похвалу впроваджуваної ідеології поширюють такі письменники-ідеологи, як, наприклад, Ю. Поляков:
«Незважаючи на численні критичні оцінки, я вважаю Володимира Мединського блискучим популяризатором вітчизняної історії, сам слухаю його телевізійні лекції, а Анатолія Торкунова — великим вченим із величезним педагогічним досвідом. Їхній підручник вигідно відрізняється від тієї шизофренічної різноголосиці у шкільному курсі історії, яку вміло впровадили у програму наші внутрішні «соросята» (до речі, це слово я вигадав у 1998 році) під керівництвом свого заокеанського боса. А перша велика стаття про необхідність кардинальної зміни викладання історії в школі з’явилася в редагованій мною на той час «Літературці» 2004-го. Ми, до речі, зараз опинилися приблизно в тій самій ситуації, як на початку 1930-х, коли стала зрозумілою згубність історичної концепції школи Покровського. Тоді як повернули з посилань російських істориків, а й оголосили всесоюзний конкурс на кращі підручники історії з великим преміальним фондом. Мало хто знає, що навіть Михайло Булгаков взяв участь у цьому змаганні, і рукопис його підручника, напевно, можна знайти в архівах. Мені здається, до написання потрібно залучити таких блискучих істориків, як Євгеній Спіцин, Андрій Фурсов, Ольга Єлісєєва, Валерій Шамбаров, Олексій Карпов, Арсеній Замостьянов…» (Юрій Поляков: «Всі вони — і Галкін, і Биков, і Акунін — розраховують на «ефект Солженіцина»).
Світ із порожніми мізками будувати важко, звідси і виникає запит на ідеологію. Але заповнюють мізки, на жаль, такими ж пустушками. І нічого іншого немає і бути не може… Адже пропаганда будує світ, водночас руйнуючи його…
Джерело: Георгій Почепцов, Детектор Медіа
