Хорватський досвід інформаційної війни
Наталя ІЩЕНКО
Коли в Україні згадують досвід Хорватії, яка перемогла у війні проти агресора в 1990-х, насамперед мають на увазі військові успіхі, операцію «Буря». Але хорватам довелося воювати і перемагати не тільки на полі бою зі зброєю, але і в інформаційному просторі – з ручкою та фотоапаратом, з комп’ютером та відеокамерою. Великосербська пропаганда, яку поширював режим Слободана Милошевича, була невід’ємною частиною гібридної агресії проти незалежної Хорватії.
Нещодавно в Загребі, на конференції «Когнітивна війна. Досвід Хорватії та України», хорватські та українські експерти обговорили сербську пропаганду 1990-х та російську пропаганду з лютого 2014 року і дотепер. Різні історичні періоди, різні регіони Європи, різних учасники конфлікту, але наративи і modus operandi агресорів виявились напрочуд схожими, майже ідентичними.
Пропагандистська кампанія Белграда проти Хорватії активізувалася в момент руйнування соціалістичного табору в Європі – в кінці 1980-х років. В 1991-му, коли почалася відкрита військова югославсько-сербська агресія, до пропаганди в політичній, культурній та інформаційній площині доєдналася робота воєнної пропагандистської машини.
Головні наративи Белграда на всіх етапах конфлікту залишались незмінними.
По-перше, хорватську владу, обрану на демократичних виборах, а згодом і всіх, хто виступав за незалежність Хорватії (тобто абсолютну більшість хорватів), в сербських медіа називали фашистами / нацистами / усташами (за назвою руху часів Другої світової війни). Відповідно, Хорватія була заклеймлена як фашистська / нацистська держава.
Під час виборчої кампанії на перших багатопартійних, демократичних виборах у Хорватії навесні 1990 року, найбільшій некомуністичній політичній силі, «Хорватському демократичному союзу» та тодішньому лідеру цієї партії Франьо Туджману приписували намір відновити «Незалежну Державу Хорватія» (NDH) – утворення, яке існувало під час Другої світової війни та співпрацювало із гітлерівською Німеччиною. Сербські медіа називали партію Туджмана фашистською, націонал-соціалістичною, «усташською», – згадує Желька Кріже з Хорватського меморіально-документального центру Вітчизняної війни (війни Хорватії за незалежність) в доповіді, підготовленої для загребської конференції. Після перемоги «Хорватського демократичного союзу» на виборах, ці ярлики розповсюдилися спочатку на представників влади, силових структур (хорватської поліції), а потім і на весь хорватський народ.
Розвитком цього наративу про «хорватів-фашистів» стало твердження, що серби в незалежній Хорватії опиняться в смертельній небезпеці. Страшні розповіді про «геноцид», який нібито загрожує мешканцям Хорватії сербського походження, став ще одним стовпом пропаганди агресора.
Перед війною і на початку війни Белград активно транслював наративи, в яких стверджувалося: серби Хорватії мають підняти збройне повстання у відповідь на утиски з боку хорватів, при чому факти «утисків» або перекручувалися, або взагалі фальсифікувалися. Відповідно, визнавалася «необхідність» вторгнення югославсько-сербських військ – звісно ж для захисту сербів в Хорватії.
Желька Кріже в своїй доповіді наголосила: метою пропаганди проти Хорватії було переконати сербську громадськість, що серби у Хорватії фізично знаходяться під загрозою, щоб зробити прийнятним і виправданим військове втручання.
«Нав’язуючи ідею того, що співіснування сербів із хорватами неможливе з вини хорватів, сербські медіа нав’язували тезу про те, що Сербія є єдиною гарантією виживання сербського народу в Хорватії. Зрештою, така багаторічна інтенсивна політична пропаганда вплинула на готовність частини сербів підтримати агресію проти Хорватії та брати в ній активну участь», – підкреслює експертка Хорватського меморіально-документального центр Вітчизняної війни.
«Заголовки на кшталт «Розправа/різанина над голоруким народом» викликали обурення громадян Сербії, які під враженням від написаного на мітингах по всій Югославії вимагали збройного втручання та закликали до війни. Коли 2 травня 1991 року сербські терористи влаштували засідку та вбили у селі Борово поблизу Вуковара 12 хорватських поліцейських, сербські медіа звалили провину на хорватську сторону. …Водночас наголошувалося на готовності сербського народу до самооборони», – розповідає Желька Кріже.
Фейки поширювалися не тільки в регіональних, але й в міжнародних медіа.
Яскравим прикладом розповсюдження сербської дезінформації світом став фейк про вбивство хорватами-«усташами» 41 дитини сербської національності віком від 5 до 7 років у початковій школі в Борово, неподалік від Вуковару. Цю фейкову новину розповсюдило агентство Reuters зі свого представництва в Белграді. Наступного дня матеріал спростували в центральному офісі агентства, а журналіста белградського представництва Вєкослава Радовича звільнили. Втім брехню, яку масово поширювали сербські ЗМІ, встигли передати медіа з інших країн, в тому числі незалежне британське телебачення ITV.
Найбільш вражаючим в цієї історії є те, що фейк про «41 дитину» був оприлюднений 20 листопада 1991 року, в той самий день, коли солдати Югославської народної армії та сербських парамілітарних формувань вбили щонайменше 266 пацієнтів та співробітників Вуковарської лікарні. Жахлива вигадка про вбитих сербських дітей слугувала своєрідним «виправданням» для нападу та знищення Вуковара, а особливо для виправдання злочинів, скоєних сербськими силами під час нападу на місто та після його окупації, – зазначив в своїй доповіді директор Хорватського меморіально-документального центру Вітчизняної війни Анте Назор.
Ще одним показовим прикладом інформаційних операцій Белграда під час війни було публічне заперечення причетності югославсько-сербських сил до ракетного обстрілу урядового кварталу (Банські двори) в Загребі 7 жовтня 1991 року. Метою нападу, очевидно, було вбивство керівництва Хорватії, насамперед, президента Франьо Туджмана та деморалізація хорватського населення. Але в югославської армії тоді заявили, що хорватські лідери самі інсценували ракетну атаку. Пізніше, правда, версію змінили, і сербська сторона почала говорити про те, що ЮНА мала право обстрілювати резиденцію Туджмана. Точку в цієї історії поставив суду Загреба, який рік тому підтвердив обвинувальний висновок проти шести військовослужбовців Військово-повітряних сил ЮНА у справі про ракетний обстріл Банських дворів 7 жовтня 1991 року.
Нагромадженням абсурдних фейків супроводжувався напад югославсько-сербських сил на Дубровник. Спочатку югославсько-сербсько-чорногорські медіа розповіли, що в місті збираються 30 тисяч усташів та найманців, щоб напасти на сусідню Чорногорію. Військову операцію проти Дубровника тоді так і назвали – «Війна за мир».
Коли Югославська народна армія та сербсько-чорногорські підрозділи атакували місто, в ньому не виявилося ніяких десятків тисяч «озброєних головорізів». Тоді у Хорватії практично не було своєї армії, а про підготовку агресії проти сусідів й мови не було.
Після початку боїв за Дубровник сербські медіа почали транслювати нові фейкові повідомлення – про «громадянську війну, про нібито збройні зіткнення між різними хорватськими підрозділами, ZNG (Zbor narodne garde / Корпус національної гвардії) і HOS (Hrvatske obrambene snage / Хорватські оборонні сили).
Масовані обстріли Дубровника югославсько-сербськими силами теж відбувалися під прикриттям дезінформації. Серби тоді заявили, що в Старому місті та в порту все горить і димить, бо мешканці Дубровника… спеціально палять шини.
«Маємо Дубровник, на який 6 грудня 1991 року напали з усіх боків – з повітря, з кораблів, з суші, міномети, танки та гармати ЮНА – де Старе місто обстрілювали вісім годин, вбито 19 громадян, і кожна історія, яку ЮНА оприлюднила про підпал шин і бій ZNG і HOS в Дубровнику, є чистою брехнею», – свого часу наголошував Якша Рагуж з Хорватського інституту історії.
Як хорвати перемогли цю навалу дезінформації, фейків та пропаганди?
Напевно, були якісь секрети, про які вони і зараз не хочуть розповідати. Але головним методом було все ж таки добре знайоме всім нам оперативне спростування неправдивих відомостей. Хорвати не втомлювалися спростовувати абсолютно всю брехню, яку транслював агресор.
Директор Хорватського меморіально-документального центру Вітчизняної війни Анте Назор вважає діяльність із протидії фейкам надважливою державною справою, бо неспростована неправда так і залишається жити в головах людей.
Дослідники стверджують: на початку війни проти Хорватії серби абсолютно домінували в сфері інформаційних операцій. Однією з причин цього було те, що Белград заволодів інфраструктурою колишньої Югославії – як в сфері медіа, так і в суміжної сфері розвідки та спецслужб. Зокрема, центральні регіональні офіси не тільки югославських, але й міжнародних медіа залишилися в столиці Сербії, що не могла призвести до викривлення висвітлення подій в регіоні.
Хорватія, маючи набагато менші ресурси та потенціал, зробила ставку на просування правдивих новин та спростування фейків. Для координації цієї роботи було створено Міністерство інформації. Співробітники Мінінформу працювали в найбільш важливих та гарячих точках, щоб продемонструвати світу реальну картину сербської агресії.
Ця проста хорватська стратегія інформаційного опору виявилася ефективною і переможною. В той же час сербська ставка на генерацію фейків та агресивну пропаганду проти сусідніх народів принесла режиму Милошевича поразку на війні і втрату влади у власній країні.
На фото: Наслідки обстрілу Дубровника.
Фото Паво Урбана.
Паво Урбан був співробітником спеціального документаційно-інформаційного підрозділу Міністерства інформації Республіки Хорватія. Його завданням було фотографування та відеозйомки воєнних руйнувань Дубровника. Паво був вбитий осколком ворожої міни в Старому місті, коли знімав обстріл історичного центру Дубровника під час найпотужнішої атаки Югославської народної армії на місто 6 грудня 1991 року.
Джерело фото https://www.jutarnji.hr/kultura/art/snimajuci-ove-fotografije-napada-na-dubrovnik-pavo-urban-je-poginuo-bile-su-mu-23-godine-15120852
