Джерело: The Insider
Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров в інтерв’ю ведучому програми «Большая игра» («Велика гра» – укр.) на «Первом канале» Дмитру Саймсу спробував довести, чому агресію проти України не можна вважати порушенням міжнародного права:
«Вони [американці] на кожному кроці говорять, що їхнє завдання зберегти „світопорядок, заснований на правилах”. Які „правила”? Можна нескінченно наводити приклади цих „правил”, які залежать від того, яка саме ситуація влаштовує США. <…>
Наводили приклади, що у Косові жодного референдуму не потрібно. Проголосили незалежність і все. У Криму був референдум, але це нічого не означає. У Косові превалює принцип самовизначення народів, а в Криму — територіальна цілісність. Водночас повністю ігнорується той факт, що в ООН закріплено положення про те, що поважати слід територіальну цілісність усіх держав, уряди яких представляють весь народ, що проживає на цій території. Який уряд у Києві за останні вісім років представляв інтереси Криму, Донбасу та південного сходу України? Я не маю великих сумнівів у тому, що ця логіка глибоко сидить».
Документи ООН Лавров трактує досить своєрідно. У Статуті ООН вказано:
«Усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються у їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, несумісний з Цілями Об’єднаних Націй».
Це єдина в Статуті згадка про принцип територіальної цілісності, і жодних застережень про те, чиї інтереси представляє уряд тієї чи іншої країни, немає.
У Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій Генеральною асамблеєю ООН у 1970 році, йдеться:
«… нагадуючи про обов’язок держав утримуватися у своїх міжнародних відносинах від військової, політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, спрямованого проти політичної незалежності або територіальної цілісності будь-якої держави,
вважаючи суттєво важливим, щоб усі держави у своїх міжнародних відносинах утримувалися від загрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Організації Об’єднаних Націй, <…>
маючи переконання в тому у тому, що будь-яка спроба, спрямована на часткове чи повне порушення національної єдності та територіальної цілісності держави або країни чи їхньої політичної незалежності, несумісна з цілями та принципами Статуту…»
І тут, у розділі «Принцип рівноправності та самовизначення народів», з’являється застереження, яке, напевне, мав на увазі Лавров. Сформульовано його так:
«Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних і незалежних держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності та самовизначення народів, як викладено вище, і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють без різниці раси, віросповідання або кольору шкіри весь народ, який проживає на цій території».
Що ж це за «наведені вище пункти»? Ось вони:
«Кожна держава зобов’язана сприяти за допомогою спільних та індивідуальних дій здійсненню принципу рівноправності та самовизначення народів відповідно до положень Статуту й надавати допомогу Організації Об’єднаних Націй у виконанні обов’язків, покладених на неї Статутом, щодо здійснення цього принципу для того, щоб:
a) сприяти дружнім відносинам та співробітництву між державами та
b) негайно покласти край колоніалізму, виявляючи належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів, а також маючи на увазі, що підпорядкування народів іноземному гніту, пануванню та експлуатації є порушенням цього принципу, так само як і запереченням основних прав людини, та суперечить Статуту Організації Об’єднаних Націй.
Створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею, чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення.
Кожна держава має утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють народи, про які йдеться вище, у викладі цього принципу, їхнього права на самовизначення, свободу та незалежність. У своїх заходах проти таких насильницьких дій та у чиненні їм опору ці народи, в порядку здійснення свого права на самовизначення, мають право добиватися підтримки і отримувати її відповідно до цілей та принципів Статуту.
Територія колонії або іншої несамоврядної території має, згідно зі Статутом, статус, окремий та відмінний від статусу території держави, яка керує нею; такий окремий і відмінний, згідно зі Статутом, статус існує доти, доки народ цієї колонії чи несамоврядної території не здійснить свого права на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо відповідно до його цілей та принципів».
Тобто принцип самовизначення народів у Декларації розглядається виключно у контексті боротьби з колоніалізмом; дано визначення статусу колонії або несамоврядної території. Нескладно зауважити, що статус Автономної Республіки Крим та міста Севастополя у складі України нічого спільного з цим не мав: жителі Криму були повноправними громадянами України, на території півострова проходили вибори президента України та депутатів Верховної Ради, а також місцевих органів влади. Але Лаврову потрібно якось виправдати анексію Криму, і він знаходить спосіб:
«…якби не було держперевороту в Україні, то багато чого не сталося б. Президент Росії В.В. Путін неодноразово заявляв, що в нас не було жодних задумів підтримувати рух у Криму на користь возз’єднання з Росією за наявності легітимних, законно обраних президентів. Але відбувся державний переворот, вигодовані американцями лідери опозиції порушили зобов’язання, підписане напередодні з Президентом України В.Ф. Януковичем (врегулювати кризу мирним шляхом, провести дострокові вибори). У день перевороту перше, що вони зробили, заявили про плани скасувати статус російської мови. Д.А. Ярош вимагав вигнати росіян із Криму. Туди направили бойовиків, „поїзди дружби”, хотіли штурмувати будівлю Верховної ради Криму. Це надіслало потужний сигнал, зокрема й нашому суспільству, яке завжди мало особливі почуття щодо інших слов’янських народів.
Слідів висловлювання Дмитра Яроша про намір «вигнати росіян з Криму» в мережі немає, якщо не брати до уваги заяви того ж таки Сергія Лаврова у 2017 році, але це й не особливо важливо. Ярош не обіймав жодних державних постів, на момент анексії Криму він був лише лідером не надто впливового у країні націоналістичного руху; на президентських виборах 2014 року він набрав 0,7% голосів.
Питання про статус російської мови справді виникло у перші дні після Революції гідності; 23 лютого 2014 року Верховна рада проголосувала за відміну закону «Про основи державної мовної політики», який передбачав для російської мови статус регіональної у 13 із 27 адміністративно-територіальних одиниць України. Але виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов заявив, що не підпише це рішення, поки не буде ухвалено новий закон про мову. Президент Петро Порошенко невдовзі після свого вступу на посаду в інтерв’ю Le Figaro говорив, що вважає рішення депутатів помилкою і не схвалює зміну статусу російської мови; втім, на той момент Крим уже був анексований Росією. Отже, закон 2012 року продовжував діяти до лютого 2018 року, коли Конституційний суд визнав, що він не відповідає Конституції.
Що ж до штурму будівлі Верховної ради Криму, його 27 лютого 2014 року здійснили аж ніяк не українські силовики і навіть не радикали з «Правого сектора», а «зелені чоловічки» — незаконно введений на територію півострова російський спецназ у формі без розпізнавальних знаків.
Лавров має рацію в одному: жоден уряд України після 2014 року справді не представляв жителів Криму — крім тих, які залишили свої домівки і переїхали до інших регіонів країни. Але сталося це тому, що Росія, яка анексувала півострів, не дозволяла проводити там вибори в українські органи влади. А жителі підконтрольної Україні частини Донбасу, як і всіх інших областей України, благополучно проголосували, і, відповідно, президенти Порошенко та Зеленський, як і депутати Верховної ради всіх скликань, представляють також і їх.
Джерело: The Insider
