Джерело: The Insider
На зустрічі з учнями вишів з нагоди Дня російського студентства Володимир Путін заявив:
«Після Другої світової війни Німеччина була, як відомо, поділена на чотири сектори: американський, англійський, французький та радянський. Так от Радянський Союз оформив припинення цього окупаційного статусу, а Сполучені Штати – ні. Строго кажучи, — формально, юридично, — на території Федеративної Республіки Німеччина знаходяться американські окупаційні війська. А фактично так і є: їх там багато.
І самі німецькі політики свідчать, що після Другої світової війни Німеччина ніколи не була в повному розумінні цього слова суверенною державою. Це не я кажу — це кажуть видні, хочу це наголосити, не російськоорієнтовані, а саме германоорієнтовані політики».
12 травня 1949 року — через чотири дні після ухвалення Конституції ФРН, нової держави, створеної на території трьох західних зон окупації, — було опубліковано Окупаційний статус, підписаний військовими губернаторами і головнокомандувачами американської, британської та французької зон Німеччини Льюїсом Клеєм, сером Брайаном Робертсоном та П’єром Кенігом. Згідно з цим документом, окупаційні адміністрації контролювали роззброєння та демілітаризацію, захист і безпеку союзних військ, зовнішні зв’язки та міжнародні угоди, що укладаються Німеччиною, зовнішню торгівлю, виконання положень Основного закону і земельних конституцій та деякі інші сфери. При цьому Верховна союзна комісія трьох окупуючих держав зберігала за собою право за вказівкою своїх урядів знову повністю або частково брати на себе повне здійснення влади, якщо це буде необхідно для їхньої безпеки або для збереження демократичної форми правління в Німеччині.
Окупаційний режим поступово пом’якшувався; так, у 1951 року було створено міністерство закордонних справ ФРН. Але окупаційна влада зберігала право втручатися у політику нової німецької держави.
26 травня 1952 року в Бонні канцлер ФРН Конрад Аденауер і міністри закордонних справ Великобританії, США та Франції підписали Договір про Німеччину, відомий також як Загальний договір, який припиняв окупаційний статус Німеччини і багато в чому, хоча й не повністю, відновлював її суверенітет. Було також підписано договір про Європейське оборонне співтовариство, який передбачав створення Францією, Італією, країнами Бенілюксу та Федеративною Республікою об’єднаної армії; тут Німеччина розглядалася як рівноправний партнер. Цей договір не набрав чинності, оскільки його не ратифікували французькі Національні збори. В результаті не відбулося і набрання чинності Спільним договором.
У 1954 році було ухвалено Паризьку угоду про відносини між Федеративною Республікою Німеччиною та трьома державами; до неї було включено положення Загального договору, зокрема припинення окупаційного статусу та скасування Верховної союзної комісії. У травні 1955 року ФРН стала повноправним членом НАТО. Але в угоді було застереження:
«Зважаючи на міжнародне становище, Три Держави зберігають права, які вони досі здійснювали або якими користувалися щодо розміщення збройних сил у Німеччині та охорони їхньої безпеки. <…>
Щодо розміщення цих збройних сил на території Федеративної Республіки Три Держави консультуватимуться з Федеративною Республікою тією мірою, якою це дозволяє воєнний стан. Федеративна Республіка, відповідно до цієї Угоди та додаткових угод, повною мірою співпрацюватиме, щоб полегшити цим збройним силам виконання їхніх завдань».
Тільки після згоди Федеративної Республіки Три Держави розміщуватимуть на території Федеративної Республіки, як частину своїх збройних сил, збройні сили будь-якої держави, яка нині не виставляє таких контингентів. Проте такі контингенти, у разі нападу ззовні або безпосередньої загрози такого нападу, можуть бути введені на територію Федеративної Республіки без згоди Федеративної Республіки, проте після усунення небезпеки можуть залишатися там лише за згодою Федеративної Республіки».
Це вже не окупаційний статус, у трьох держав більше немає права втручатися в політику Німеччини і відхиляти закони, що ухвалюються Бундестагом, але право вводити без згоди влади ФРН на територію країни додаткові контингенти військ у разі загрози нападу ззовні у них залишається. У цьому сенсі суверенітет ФРН і після 1955 року залишався обмеженим.
З 1963 року війська НАТО у ФРН розміщувалися вже на підставі Статуту НАТО, а дія договору про розміщення військ припинилася. Права союзників діяти у надзвичайних ситуаціях без згоди ФРН зберігалися до 1968 року, коли було ухвалено законодавство ФРН про надзвичайний стан.
12 вересня 1990 року в Москві НДР, ФРН, Великобританія, СРСР, США та Франція підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, відомий також як Договір 2+4, який містить таке формулювання:
«Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Союз Радянських Соціалістичних Республік та Французька Республіка цим припиняють дію своїх прав та відповідальності щодо Берліна та Німеччини загалом. В результаті припиняють свою дію відповідні пов’язані з ними чотиристоронні угоди, рішення та практика і розпускаються всі відповідні інститути чотирьох держав.
Відповідно до цього об’єднана Німеччина набуває повного суверенітету над своїми внутрішніми та зовнішніми справами».
Німецький історик, професор Боннського університету Ганс-Юрген Кюстерс вказував:
«Кожен федеральний уряд, незалежно від його партійно-політичної спрямованості, незмінно стверджував, що Федеративна Республіка Німеччина є суверенною державою на основі Паризьких угод. Однак у кращому разі під цим мали на увазі політичний суверенітет. Бо її суверенітет обмежувався непереборними бар’єрами, доки Німеччина була розділена, а мирного врегулювання всіх цих питань із Чотирма Державами не було. Кожен федеральний уряд стояв перед дилемою досягти єдності Німеччини відповідно до зобов’язання, що містилися в Основному законі, не підриваючи при цьому правових позицій Чотирьох Держав у їхній німецькій політиці. В іншому випадку відповідальність Чотирьох Держав, а також вимоги Бонна щодо надання права на самовизначення для усіх німців після підписання мирних угод втратили б свою основу.
Аж до возз’єднання Німеччини 1990 року особливо обумовлені права союзників становили суттєву міжнародно-правову перешкоду для існування Німеччини як єдиної країни. Між Вашингтоном, Лондоном та Парижем існувала у цьому питанні мовчазна згода. Незважаючи на ці обмеження, фактично вони ставилися до Федеративної Республіки як до політично рівноправної держави в західному союзі. Проте де-юре Федеративна Республіка Німеччина між 1955 роком та формальним набранням чинності „Договору 2+4” 15 березня 1991 року була державою з обмеженим суверенітетом».
Тож Путін зі своєю заявою про неповноцінність суверенітету Німеччини запізнився як мінімум на 32 роки. Окупаційний статус було офіційно припинено 68 років тому.
Джерело: The Insider
