Джерело: Марина Аронова, для Север.Реалии
100 років тому, 30 грудня 1922 року, було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Від часу його розпаду минуло вже три десятиліття, але багато росіян досі не готові розстатися із радянським минулим і сумують за ним. У чому причини цієї ностальгії, як російська влада використовувала її у своїх цілях і чому туга за СРСР призвела до війни Росії проти України? Відповісти на ці запитання Сибирь.Реалии попросила психолога, політолога, соціолога, юриста й історика.
У 2018 році, згідно з опитуванням «Левада-центру», ностальгія за СРСР досягла максимуму за 10 років. У грудні 2021 року, напередодні вторгнення Росії в Україну, про розпад Радянського Союзу шкодували 63% опитаних. Найвищий рівень ностальгії серед людей віком від 55 років – 84%, але й серед молоді віком від 18 до 24 років кожен четвертий шкодує, що країни Рад більше немає.
«Кремль використовуватиме поразку для реваншизму»
За всіма соціологічними опитуваннями, позитивне ставлення до радянського минулого зростає останніми роками не тільки у представників старшого покоління, а й у тих, хто не мав особистого досвіду життя в СРСР.
– Основну причину цього я вбачаю в тому, що внаслідок використання пропаганди в Росії в останнє десятиліття змінився інформаційний простір, – говорить соціолог Максим Алюков з Інституту досліджень Росії при Лондонському королівському коледжі. – Останніх 10 років ідеалізація Радянського Союзу стала одним із ключових інструментів пропаганди Кремля. Основний наратив, який породжує й усі наративи про Україну, такий: розпад СРСР – результат поразки Росії у війні з Заходом, він усіх нас у дев’яності поставив на коліна. А Путін подається як постать, що поверне Росії втрачену велич. Кремль сформував потужну пропагандистську машину, що охоплює і онлайн-ЗМІ. Тому молоде покоління теж піддається цьому.
– Навіщо це знадобилося Кремлю? Він всерйоз подумує про відновлення радянської імперії?
– Не думаю, що відновлення СРСР – це те, чого хоче правляче угруповання. Наприклад, якщо подивитися на пропагандистські промови Путіна, стає зрозуміло: у нього суперечливі уявлення про Радянський Союз. З одного боку, він заявляє, що розпад СРСР – це найбільша геополітична катастрофа. З іншого – не виносить Леніна, тому що Ленін був ключовою фігурою в революції, а це те, що загрожує стабільності. Кремль зацікавлений у вибірковому використанні елементів радянського минулого, щоб зміцнити чинну владу, виправдати авторитарну політику та міжнародну агресію. А елементи, які владі не потрібні, – наприклад, масові репресії, – відсіюються. Торішні дані «Левада-центру», наприклад, показують, що половина росіян побоюється повернення репресій. Сталінський період – незручний елемент у наративі про історію, тому він замовчується.
Навіщо при цьому знадобилося звернення до СРСР? В академічній літературі це досить добре описано. Щоб пропаганда була ефективною, їй потрібно використовувати ідеї, які вже існують у суспільстві, спогади людей. На порожньому місці нічого не вийде. Тому пропаганда апелює до радянського і пострадянського досвіду. Почуття величі, потім пострадянська травма, приниження дев’яностих – все це зручне підґрунтя, щоб розкручувати пропагандистські наративи та зміцнювати нинішню владу.
– Керівник «Левада-центру» Лев Гудков говорить про те, що є пряма залежність між економічною ситуацією та рівнем ностальгії за СРСР: падіння доходів населення призводить до зростання ностальгії…
– Не думаю, що ця залежність пряма. Ці речі пов’язані, але не автоматично. Якби інформаційне середовище було влаштовано інакше, ефект міг би бути протилежним. Економічне зростання або падіння економіки можуть транслюватися як у ностальгію, так і в її відсутність. Тут важливо, як ЗМІ описуватимуть цей зв’язок.
– Найвищий рівень ностальгії в Росії, Молдові та у Вірменії, а це якраз країни з проблемами в економіці…
– Так, але й за рівнем розвитку демократичних інститутів вони теж не в лідерах. Економіка не визначає прямо те, як думають люди. Зв’язок дійсно є, але треба дивитися, з чим політичні актори намагаються поєднати проблеми в економіці в головах людей. Наприклад, якщо подивитися на більш демократичні країни, де є політична конкуренція, то там різні групи пропонуватимуть різні пояснення кризи. Праві будуть говорити, що це через міграцію, ліві – що через неліберальну політику.
– Це поганий симптом для суспільства, коли воно настільки ностальгує за минулим?
– Я вважаю, що це погано. Насамперед тому, що ностальгією за СРСР маніпулюють, щоб забезпечити легітимність діям режиму, зокрема, вторгненню в Україну.
Успіх використання цього нарративу свідчить: це болісний досвід, травма, яка не була пропрацьована. У Росії не було критичної дискусії на ці теми, люди не відрефлексували розпад СРСР і болісні процеси, що відбувалися потому. А потім простір для дискусії, до якого має доступ широка аудиторія, взагалі зійшов нанівець, тому що режим фактично повністю взяв медіасферу під контроль. І оскільки травму не закрито, вона досі викликає у людей сильні емоції. А пропаганда користується цією травмою, бо це ефективно, це працює.
– Чи знизиться рівень ностальгії зі зміною поколінь, або ж пропаганді вдасться втримати його, а може, й наростити за рахунок реваншистських настроїв після поразки в Україні?
– Мені здається, рівень ностальгії в будь-якому разі падатиме, оскільки зменшуватиметься кількість людей, які зберігають безпосередню пам’ять про ті часи. Але, знову ж таки, треба розуміти, що ця залежність не є прямою: ностальгія за СРСР зустрічається навіть у тих, хто не пам’ятає СРСР. А отже, пропаганда все одно, хоч і меншою мірою, зможе використовувати відсилання до СРСР як легітимізуючий наратив і при поразці у війні. Якщо Росії доведеться вивести війська, але Путін залишиться при владі, зрозуміло, що Кремль буде використовувати поразку для реваншизму, щоб нарощувати ненависть. Якщо політична система не розсиплеться, влада нанизуватиме і цю поразку на тему, пов’язану з ностальгією за СРСР.
Що в СРСР було хорошого і що – поганого? Чи шкодуєте ви про розпад Радянського Союзу? Чи можна відродити СРСР? На такі запитання наші кореспонденти попросили відповісти жителів трьох міст Сибіру та Далекого Сходу – Комсомольська-на-Амурі, Кемерово та Южно-Сахалінська.
«Ми не розчаклували минуле»
– Насамперед давайте уточнимо поняття, – пропонує історик Ірина Карацуба. – Це не ностальгія за СРСР, тому що ніхто не ностальгує за ГУЛАГом, за загальною зрівнялівкою, продуктовими талонами, за тим, що за угорськими курями потрібно було стояти 3,5 години в черзі тощо. Це ностальгія – чи мрія – за Радянським Союзом, який ніколи не існував, не за реальним. Те, що психологи назвали б замісним міфом.
– Що цей міф заміняє?
– Деякі дуже важливі речі. Спадає на думку одна фраза Стендаля про Наполеона. Він написав про нього кілька книг і розумів, скільки зла принесла у світ ця людина. Та все ж у Стендаля є фраза, яка мені дуже подобається: «Я поважаю Наполеона всією силою своєї зневаги до того, що прийшло йому на зміну».
У нашому дуже складно понівеченому суспільстві ностальгія за нібито СРСР – це одна з форм критики дійсності. Критики м’якої, пасивної й досить токсичної. Те, в чому ми живемо, нам зовсім не до душі, тому ми ідеалізуємо світле минуле, в якому ми мали царство соціальної справедливості з безплатною освітою та медициною. Загалом засрай – застійний рай.
Те, що росіяни ностальгують не за СРСР, а за міфом, красивою глянсовою картинкою, якої ніколи не було насправді, – це лише перший шар проблеми. Потрібно брати до уваги ще одну важливу обставину. Весь наш розумовий всесвіт спрямований більше в минуле, ніж у майбутнє. Обожнювання минулого добре висловлює формула «У нас була велика держава». При цьому ніхто не замислюється над тим, яку ціну ми заплатили за цю державу. І чи можна взагалі називати великою державу, яка була створена на крові і жила виключно насильством і тотальною мобілізацією, з нескінченним кріпацтвом що при царях, що при більшовиках – у формі колгоспного рабства та прописки для міських жителів. Усі ці питання залишаються за бортом. От була велика держава – і все. А я зробила б акцент на слові «була». А що буде після неї? Який у нас образ майбутнього? Чого ми прагнемо, куди йдемо? Виходить, що назад, у СРСР, так? Де до нібито безкоштовної медицини та освіти додавався безкоштовний ГУЛАГ?
Це дуже серйозно, що ми не маємо образу майбутнього. Тому так багато крутиться навколо минулого і з тієї ж причини створюється така його неправдоподібна картина. Ми уявляємо наш шлях у майбутнє, але насправді це шлях у минуле. Якщо ти не ховаєш своїх мерців, вони вилазять із могил і не дають тобі жити. І зараз ця нібито «велика держава» вкотре встала з могили і схопила нас за горло, причому насмерть.
– Який внесок пропаганди в ідеалізацію минулого?
– Як мені здається, вона створила абсолютно викривлену картину світу. І занурила у цей штучний світ дуже велику частину нашого населення, особливо телеглядачів. Один німецький соціолог порівняв роль телевізора в сім’ї з роллю батька-пияка. Це гарне порівняння. Люди, занурені в телевізор, живуть у іншій реальності, але керуються нею в нашій реальності. І через це виходить щось насправді жахливе, що ми бачимо зараз.
Роль пропаганди у феномені масової підтримки «спецоперації», яку Путін нарешті назвав війною, дуже велика. У нас така система промивання мізків, що її можна вважати навіть більш віртуозною за геббельсівську. Однак на перше місце я б все ж таки поставила не пропаганду, а все те, про що я говорила.
– І все-таки – як пропаганді вдалося перетворити ностальгію за СРСР із форми критики дійсності на корисний інструмент?
– Вона дуже непогано з ним працює, створюючи образ великої держави та виставляючи сьогоднішню Росію у ролі її наступника. І почалося це ще в дев’яностих. У ніч проти 1 січня 1996 року вийшли «Старі пісні про головне». Я пам’ятаю свої відчуття, коли побачила цих картонних, абсолютно немислимих, із приклеєними косами доярок і трактористів. Я просто очманіла і подумала: «Навіщо вони це роблять? Навіщо витягують таке назовні? 1996 рік, країна має зовсім інші проблеми…» А потім стало зрозуміло, навіщо.
Останніх 22 роки все лише набирало темпів. Путін вступив на посаду президента Росії 7 травня 2000 року. А вже 9 травня на закритій території Кремля, біля будівлі Сенату, було відкрито пам’ятну дошку кавалерам ордена Перемоги, який вручався лише найвищим воєначальникам та главам іноземних держав. І третім на цій дошці було вибито ім’я Сталіна – поставити його першим тоді ще не наважилися. А вже восени повернувся радянський гімн – і пішло-поїхало.
Знаєте, є такі самосправджувані пророцтва. У 1993 році, на зорі демократичних змін, у нас затвердили герб із двоголовим орлом у коронах. Звідки ці корони? Що ж у нас, монархія? Чому орел тримає скіпетр і державу? Це питання про те, як ми не розрахувалися з минулим, не розчаклували його, і тепер воно встало з могили.
Ми живемо в минулому і йдемо вперед з головою, повернутою назад. Відповідно, і рух виходить дуже своєрідним.
– Як розчаклувати минуле?
– Наводити факти, пояснювати – і в більшості випадків картина світу почне змінюватись. Я дуже добре бачила, як це працює, по своїх студентах. Вони приходили з ностальгією за великою державою, у комплекті якої йшли велика перемога, Гагарін і Сталін. І тоді ми починали розбиратися: а якою ціною було створено цю державу, скільки крові було пролито. Говорили про наші нескінченні голодомори – і 20-х років, і 30-х, і повоєнні.
Здавалося б, усю цю інформацію легко отримати з інтернету. Але студенти або не там дивилися, або шукали не те. І лише після роботи з фактами вони починали розуміти, що ціна була занадто високою.
«У нас немає образу майбутнього, який всі захотіли б реалізувати»
– Зараз у Росії індекс Джині (показник, що відображає ступінь нерівності у розподілі доходів усередині різних груп населення – прим. СР) набагато вищий, ніж був. І, звісно, комусь не подобається, що він їздить на метро та маршрутками, а хтось – на мерседесі, – говорить Анастасія Нікольська, докторка психологічних наук. – Багато хто вважає, що за радянських часів люди соціально були більш захищеними.
– У молодшого покоління, яке ніколи не жило за СРСР, але ностальгує за ним, такі ж самі мотиви?
– Тут значною мірою даються взнаки сімейні перекази, як добре було тоді. Загалом, я не бачу в ностальгії за Радянським Союзом нічого незвичайного. В усі часи були міфи чи легенди, що існувала умовна Атлантида, і всі там прекрасно жили. Тут те саме: була якась золота доба, а тепер вона скінчилася. І молодь також поділяє цей міф.
– Коли «Левада-центр» проводив опитування у 2018 році, однією з головних причин ностальгії за СРСР називали втрату відчуття приналежності до великої держави…
– І це дуже цікавий момент. Чому людині важливо ідентифікувати себе з чимось потужним, сильним? Як правило, тому що сама вона почувається слабкою, і їй необхідно спертися на щось сильне – на бога, на державу. Тоді вона – лише невеликий елемент чогось величезного, незламного.
Коли ми з моїми студентами проводили опитування у 2018 році, ми запитували, як до Росії мають ставитись інші країни – боятися чи поважати? Відповіді розділилися фіфті-фіфті. Близько половини опитаних говорили, що нас мають боятися. А якій людині важливо, щоб її боялися? Дуже невпевненій у собі.
– Як ви вважаєте, чому у Росії найвищий рівень ностальгії з усіх пострадянських країн?
– Ми були державотворчою республікою, і багатьом шкода, що ми втратили цю роль. Це знову про відчуття слабкості та бажання відчувати себе частиною чогось великого і сильного.
У малих народів є етнічна ідентичність. А у росіян вона переходила в імперську ідентичність. Ми відчували себе імперією, і з її розпадом перестали почуватися частиною великої спільноти.
З одного боку, це про реваншизм. З іншого боку, дайте людям гарну картинку майбутнього – і рівень ностальгії почне знижуватися. Нині ми не маємо образу майбутнього. І, за великим рахунком, немає ідеології.
– Отже, ностальгія за СРСР – це ще й туга за тими часами, коли був образ майбутнього?
– Загалом, так. Людям потрібна мета. Уявіть: вам розповідають, що була Атлантида, і все там було чудово і прекрасно. Ви думаєте: як добре було б, якби я там жила. А тепер вам кажуть: так, Атлантида була, і все в ній було добре, але тепер ми будуємо нову. Ви будете тужити за тією, першою? Не думаю.
«Винний у цьому Путін Володимир Володимирович»
– Ностальгія за СРСР – це, насамперед, наслідок пропаганди згори, – вважає політолог і публіцист Федір Крашенінников. – І почалася вона не вчора, а ще за Єльцина, коли на екранах раптом з’явилися «Старі пісні про головне», знову пустили в діло фільм «Кубанські козаки» та інші радянські агітки. Якщо ви легалізуєте ностальгію за сталінським кіно, то чому ж ви дивуєтесь, коли повертаються й інші атрибути тих років?
А на тлі всього цього росли діти. Вони слухали прикрашені розповіді своїх батьків, бабусь і дідусів про щасливе радянське життя, бачили некритичне й дедалі сильніше оспівування Радянського Союзу по всіх медіа. А ще вони спостерігали досить сувору реальність путінського капіталізму, коли без грошей ти ніхто. І на цьому тлі їм розповідають: коли тато з мамою були маленькими, все було безкоштовним. Та ще й квартири безоплатно давали.
Такі плюси капіталізму, як товарний достаток, можуть оцінити лише люди, які пам’ятають порожні радянські прилавки. А якщо людина виросла в часи, коли магазини наповнені товарами, їй здається, що так було завжди. І вона не вірить, що за СРСР було не так. То чого ж дивуватися, що виросли люди, які ніякого Радянського Союзу не пам’ятають, але кажуть, що там було добре. Молодим ніхто не пояснив, що у Радянському Союзі було багато поганого, що реальна забезпеченість житлом була дуже низькою, продуктів не вистачало.
Якби у Федеративній Республіці Німеччина замовчували той факт, що за Гітлера творилися страшні злочини, а нові покоління покладалися б тільки на розповіді дідусів і бабусь про те, як весело вони ходили в походи в коричневих сорочечках і який порядок був при Гітлері, а по телевізору йшли ностальгічні проєкти про те, що за фашизму не все було так погано, країна стала б неонацистською.
І основну провину я покладаю на державну путінську пропаганду. Вона 20 років отруювала свідомість людям, заохочуючи та виховуючи ностальгію за Радянським Союзом, який останніми роками перетворився на країну мрії, де все було ідеально, допоки її не зруйнували прокляті вороги.
Спочатку ти ностальгуєш за славним радянським минулим, за перемогами Великої Вітчизняної, а потім починається війна. І винен у цьому Путін Володимир Володимирович, а не якісь абстрактні люди, які мають нещастя ностальгувати за молодістю, що минула. Вони є у кожній країні й мають на це право. Але зробити ностальгію державною ідеологією може лише сама держава.
– Є й інший варіант спогадів про радянське минуле. Коли нинішні репресії називають новим 37-м роком. Наскільки виправдані такі порівняння та очікування масових репресій?
– Масових репресій за Путіна не буде, триватимуть точкові. Новий Великий терор просто не потрібнен. За Сталіна населення країни було малограмотним, не користувалося ЗМІ, й залякати мільйони людей можна було лише масовими репресіями. Зараз для цього потрібно просто сказати по телевізору: хто буде проти, того посадять у в’язницю. Цього буде більше ніж достатньо. Це добре працює.
– Як думаєте, а сам Путін ностальгує за СРСР?
– Можливо, адже він досить літня людина, і його молодість теж пройшла за радянської влади. Але назвати Путіна любителем усього радянського не можна. Йому подобаються лише певні речі з минулого, які стосуються насамперед ЙОГО незмінності, профанації виборів тощо. А відновлювати соціальні гарантії, які були за СРСР, він щось не поспішає. Трансльована Путіним ностальгія утилітарна. Вона використовується для виправдання влади Путіна, всіх його вчинків і путінського режиму загалом.
«Політика – справа дорослих»
– Я вважаю, що всі причини ностальгії за СРСР є лише проявами однієї фатальної риси – нескінченної інфантильності сучасної людини, якій століттями втовкмачують низку абсолютно абсурдних ідей, – говорить доцент кафедри теорії та історії права факультету права НДУ ВШЕ, директор Центру республіканських досліджень Родіон Бєлькович. – Наприклад, що її честь і гідність, слава та гордість мають бути пов’язані не з нею самою, не з досягненнями її родини, роду, міста, а з успіхами уявної сутності, яка називається державою. Що саме суспільство ніяк не здатне впоратися із завданнями виробництва та споживання, і йому необхідна рука мудрого правителя та сонм контролюючих, наглядових та карних органів. Що люди не можуть самостійно подбати про неімущих і убогих, а тому треба перерозподілити їхні ресурси. Що люди не можуть навіть правильно молитися Господу, і тому треба підкорити церкву державі й переслідувати всіх тих, хто чомусь може впоратися сам. Що виховувати дітей потрібно однаково, за інструкцією із Москви.
Сучасні люди вважають, що довіряти один одному можна і потрібно не з огляду на особисті горизонтальні зв’язки, колективну участь у суспільному житті, спільний повсякденний громадянський побут тощо. Ні, для відчуття ліктя їм неодмінно необхідний хтось третій, наглядач, охоронець, вихователь, завуч і масовик-витівник в одній особі.
Бажання повернутися до дбайливого радянського ладу зовсім не означає, що люди наїлися індивідуалізму дев’яностих. Навпаки, тільки суцільне, засвоєне під батогом взаємне відчуження людей, які не здатні до самостійного спільного життя і не бажають його, тільки вкорінена віра у принцип «людина людині – вовк» може породжувати любов до патерналізму. Іншими словами, радянська людина була людиною глибоко самотньою. Саме тому дев’яності виявилися такими тяжкими – з’ясувалося, що щасливих радянських людей ніщо не поєднує, вони сторонні один одному. Зізнатися в цьому нелегко, жити з цим важко – тож давайте чесно передамо кермо правління нашим життям рідній партії.
– Автор терміну «ностальгія» Йоганн Хофер визначив його як тугу за батьківщиною, рідною домівкою чи минулим. Чи є в ностальгії росіян «туга за батьківщиною»?
– Ми всі родом із дитинства. Тож для багатьох – це туга за молодістю, за відчуттям перспективи, за світосприйняттям, іще не обтяженим побутовими складнощами. Інакше кажучи, туга за самим життям, яким воно уявляється в пору юності.
Людина, яка пережила сильні почуття, покохала, мала друзів, неминуче проєктує цей досвід на епоху. Їй здається, що справжнє життя було можливим завдяки п’ятирічкам, комуналкам, першотравневим демонстраціям. Хоча це, звісно, не більш ніж добре описаний Фрейдом регрес психіки, прагнення повернутися до почуття дитячої, або навіть утробної захищеності. Тільки тут як материнське лоно фігурує радянський лад, що огортає людину в її уяві освітою, медициною, роботою, пенсією і далі за списком. І крім того –позбавляє необхідності приймати якісь політичні рішення.
Звичайно, реальне життя вимагає і від людини, і від суспільства в цілому дорослішання – і це болісний процес, але процес необхідний. Все ж таки політика – справа дорослих. Є, звичайно, сьогодні окремий феномен – молодь, яка не бажає відставати від своїх прогресивних західних однолітків і тому виступає за лівий проєкт загалом. Для них радянський лад виявляється символом, картинкою, позбавленої жахів практично втіленого соціалізму.
– Чи можна вважати зростання ностальгії за СРСР показником невдоволення тим, що відбувається у країні?
– Я боюся, що ніякого особливого невдоволення по відношенню до влади населення загалом не відчуває. Люди можуть бути невдоволені цінами, заробітною платнею, труднощами із працевлаштуванням, нерозвиненою інфраструктурою, тобто мати певні претензії економічного спрямування. Але ніяких серйозних суспільних хвилювань політичного характеру очкувати не варто, бо з кінця вісімдесятих людей переконували в тому, що свобода полягає у можливості смачно поїсти, гарно відпочити та купити дружині шубу.
Невдоволення може бути описано так: ну, ось ми ж не претендуємо на участь у політиці, ми готові прийняти фактичну однопартійність, готові байдуже ставитися до політичних переслідувань, готові визнавати безумовний характер влади і великого капіталу, що зрісся з нею, – але забезпечте ж нам те саме почуття захищеності! Щоб як у дитинстві.
Проблема лише в тому, що влада насправді нічого такого забезпечити не може – перерозподіляти можна лише те, що кимось зроблено. Примусова соціальна рівність може бути встановлена лише за наявності широкого класу власників, які можуть створювати достатню кількість продукту. Як це відбувається, наприклад, у США, де орди споживачів велферу (соціальна допомога у США – прим. СР) паразитують на середньому класі. У цьому сенсі Штати набагато ближчі до реального соціалізму, ніж ми. Однак, якщо широкого прошарку дрібної буржуазії немає, то й паразитувати вже нема на чому. Держава сама нічого ніколи не виробляє, у кращому випадку вона може лише не надто заважати. Однак і з цим завданням влада не може впоратися. Все, що їй залишається, – символічно потурати потягу до розподілу, запроваджуючи чергові допомоги та пільги, натякаючи на неодмінне повернення розвиненого соціалізму. За наш із вами рахунок.
Джерело: Марина Аронова, для Север.Реалии
