Джерело: Ярослав Зубченко, для Детектора Медіа
Детальне пояснення, хто та чому вже вісім років убиває на Донбасі.
«Почему вы молчали восемь лет, когда убивали детей на Донбассе?» — ця фраза та її варіації сьогодні — один із найпопулярніших аргументів прихильників Росії. А також квінтесенція всієї російської пропаганди про Україну. Вона звинувачує Київ у початку агресії, виправдовує будь-які звірства проти нашої країни та підриває моральне право критикувати дії Кремля. Пропагандисти, мережі ботів та щирі русофіли застосовують цей аргумент настільки активно, що вже на першому тижні повномасштабного вторгнення будь-який українець знав, що означає «восемь лет». А сама фраза стала одним із маркерів ідентифікації «свій-чужий». Як «паляниця» навпаки.
Хоча йдеться про одне речення, в ньому закладено роки брехні. Можливо, найлицемірнішої брехні в сучасній історії Росії. Адже насправді це питання необхідно адресувати кожному росіянину.
Що таке Донбас?
Не найочевидніша, але фундаментальна маніпуляція в реченні — це сам «Донбас». Мається на увазі територія Донецької та Луганської областей, яку Росія у своїй пропаганді відокремлює та навіть протиставляє Україні. Таким чином «страждання Донбасу» звучить як щось окреме від страждання всієї України. Це так, якби в 1941 році говорили про біль Перл-Гарбор, а не Сполучених Штатів. По-друге, таке відокремлення потрібне, аби просувати наратив про громадянську війну. Мовляв, Донбас сам хоче відокремитися, адже дуже відрізняється від іншої України, ніколи не був її рідною частиною і взагалі ближчий до Росії.
Це не так. Насправді більшість територій, які сьогодні називають Донбасом, була у складі всіх форм української державності. Там розташовувалися паланки Запорізької Січі, ці землі входили до Української Народної Республіки, а потім після радянської окупації — Української Радянської Соціалістичної Республіки. Донбас був у складі Запорізької Січі на сто років раніше, ніж США купили штат Луїзіана у Франції. У когось є питання до приналежності Луїзіани сьогодні?
Особливо символічна в цьому сенсі радянська окупація. Саме окупація, адже сто років тому (1917–1922) Росія теж намагалася загарбати Україну. А сучасні Донецька та Луганські області не лише були нашою територією, а й чинили Москві збройний спротив разом з іншими частинами України. Росіянам удалося перемогти, встановити свою владу та приєднати Україну до більшовицької держави. Але зверніть увагу, що навіть совєти лишили Донбас у складі саме Української Республіки. Це має значення, бо деякі інші території, що раніше належали Україні, комуністи спокійно приєднали до Росії. Наприклад, Таганрозький округ до 1925-го входив до Донецької губернії України — 71,5% його населення становили українці. На Кубані українців було вдвічі більше, ніж росіян. І все ж приналежність цих земель радянська влада змінила, а от Донецьк та Луганськ лишила українськими. Згідно з імперським переписом 1897 року, більшість населення Донбасу тоді розмовляла українською мовою.
Українські війська в Бахмуті. 104 роки тому
Після цього вже в Радянському Союзі почався процес зросійщення. Можна довго розповідати про насадження російської мови у школах чи пропагандистську роботу, але ось вам наочніша історія. До 1924 року Донецьк називався Юзівкою, адже був заснований британським підприємцем Джоном Г’юзом. Радянський Союз вирішив не розмінюватися на дрібниці й перейменував місто одразу на Сталіно. Тож сучасні антизахідні настрої, які Росія намагається нав’язувати на окупованих територіях, виглядають як гірка іронія на фоні реальної історії Донбасу. У XIX сторіччі це був європейський край, де величезну кількість промисловості створювали підприємці із Заходу. Вони ж засновували населені пункти, звідки взявся, зокрема, німецький Нью-Йорк у Бахмутському районі. Усе це радянська влада старанно стирала.
А потім прийшли часи Незалежності України. Під час референдуму 1 грудня 1991 року на питання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли «так» 83,9% жителів Донецької та Луганської областей. Це практично такий же показник, як на Одещині та Харківщині.
Отже, Донбас завжди був та у 1991 році вкотре лишився частиною України. Наступне питання — стосунки з іншими регіонами. Цей показник неможливо об’єктивно виміряти, але до початку російсько-української війни у 2014 році Донбас був рівнозначно представлений у всіх сферах життя українського суспільства. Найуспішнішим футбольним клубом України (в актуальній історії) був донецький «Шахтар», його власником та найбагатшою людиною України — донецький бізнесмен Рінат Ахметов. У 2006 році на парламентських виборах до Верховної Ради найбільше голосів набрала Партія регіонів — політична сила, яку створили та очолювали переважно вихідці з Донбасу. З ним же вони асоціювали себе в політичній агітації. Та знову набирали найбільше голосів у 2007 та 2012 роках. У 2010 році президентом України став лідер цієї партії Віктор Янукович. Розумієте абсурдність ситуації? Російська пропаганда намагається розповісти про історичне пригноблення та відокремити від держави регіон, який домінував у її політичному житті.
На жаль, саме політична боротьба і створила тріщини, які далі використала Росія. Наратив «страху перед націоналістами» лишався в Україні з часів Радянського Союзу: ним дискредитували на перших президентських виборах ще В’ячеслава Чорновола. Але справжній поділ держави влаштували політичні технологи Віктора Януковича у 2004 році. Партія регіонів вирішила поділити українців на «своїх» та «чужих» заради мобілізації електорату: мотивувати «своїх» прийти та проголосувати, щоб не перемогли «чужі». В принципі, це типова стратегія, от тільки регіонали обрали вододілом не умовні економічні погляди громадян, а, власне, регіон, де вони живуть. Їхня агітація переконувала жителів Донбасу, що інші українці вважають їх буквально «третім сортом». Подивіться на цю політичну рекламу й побачите прототипи багатьох тез сьогоднішньої російської пропаганди. Ба більше, виборча кампанія Януковича виділила жителів Донецької та Луганської областей у політичний Донбас, який «выбирает Януковича». Жоден інший кандидат ні до, ні після не продавав себе електорату на національному рівні як «вибір» Галичини, Полісся чи Причорномор’я. Це абсурдно, коли намагаєшся стати президентом усієї держави. І все ж, як показав час, цей розкол та радикалізація принесли Партії регіонів перемогу.
Чорний піар від Партії регіонів. Через десять років жовтий колір позначить кордони путінської «Новоросії»
Десять років подібних політичних ігор не могли не поглибити «тріщини» між регіонами України: мовні, історичні, геополітичні. Але — і це критично важливо — на Донбасі не було потужних сепаратистських настроїв. Відсутність чогось складно довести, проте подивіться, наприклад, на публічну риторику Каталонії в Іспанії, а потім на публічну риторику Донецька й Луганська до 2014 року. Жодних вартих уваги рухів за незалежність чи приєднання до Росії, крім геть маргінальних.
Можна подивитися й на соціологію Донбасу. Згідно з опитуванням лютого 2014 року, лише кожен третій житель Донеччини та кожен четвертий житель Луганщини хотів об’єднання всієї України з Росією. Згідно з опитуванням 2016 року, 72% жителів вільних територій Донбасу хотіли б, аби регіон був у складі України, 8% виступали за приєднання до Росії і всього 4% — за незалежність. От вам і сепаратизм та люди, яких необхідно «звільнити» від нацистів у Києві.
З точки зору сьогодення історії про бажання Донеччини й Луганщини бути з Росією звучать іще абсурдніше. Бо, наприклад, Маріуполь — це Донецька область. І він не просто не приєднався до Росії зі своєї волі. Москва розвернула справжній локальний геноцид і все ще не може приєднати його навіть силою. Ця історія особливо наочна ще й тому, що у 2014 році Маріуполь місяць був під контролем російських бойовиків, але українській армії вдалося його звільнити. Хтозна, якби тоді місто лишилося російським, про нього б сьогодні теж брехали, що воно завжди хотіло бути з Москвою і ніяк інакше не можна навіть уявити? З іншого боку, якби тоді звільнили Донецьк та Луганськ, сьогодні вони, найімовірніше, опиралися б Росії так само, як Одеса та Харків. На жаль, вісім років тому не готовій до війні Україні не вдалося захистити всю себе від російської армії.
Хто стріляє на Донбасі?
Фраза про «убийства на Донбассе» звучить так, наче Україна здійснює агресію проти власного населення. Цю думку про громадянську війну російська пропаганда намагалася просувати всі вісім років. Більше того, подібні позиції озвучували навіть спеціальні українські політики. Здебільшого з партії кума президента Росії. Що ж, тоді варто згадати, з чого почалися ці вісім років.
У лютому 2014 року Росія загарбала Крим. Доводити цей факт немає особливого сенсу, адже залученість російської армії, яку спочатку приховували, визнав у квітні того ж року особисто Путін. Крім того, існує медаль «За повернення Криму», датована 20 лютого 2014 року. Вона свідчить, що воєнна операція почалася ще до втечі колишнього президента України Віктора Януковича. І що кримський «референдум» був лише формальністю. Власне, нелегітимність «референдуму» показує навіть його організація: без незалежних спостерігачів, на фоні придушення свободи слова, без можливості проголосувати за збереження статусу-кво у складі України. Хоча насправді й це дрібниці на фоні головної проблеми: за українською Конституцією, зміна території держави можлива лише на всеукраїнському референдумі. А не під час незрозумілого опитування, яке на загарбаній території організувала Росія. Коротше кажучи, у лютому 2014 року Кремль із використанням армії захопив перший шматок України. Київ тоді був не готовий до широкомасштабної оборони і все обмежилося локальними сутичками. Але це була збройна агресія та початок неоголошеної війни проти України.
У Криму Росія теж заперечувала свою присутність. А потім поставила власній брехні пам’ятник. Він називається на честь прихованих російських військ: «Вежливым людям»
Наступне ключове питання — навіщо Росії знадобився Крим. Гуманітарну версію допомоги російськомовним варто відкинути одразу. По-перше, для цього можна просто надати допомогу, а не захоплювати шматок іншої країни. По-друге, на фоні того, як Росія обстрілює українські пологові будинки та колони втікачів зі зруйнованих міст, у її альтруїзм не надто віриться.
У 2014 році в Україні відбулася Революція гідності — дуже небезпечний із точки зору російської влади прецедент, коли сусідня пострадянська країна змогла скинути проросійську владу та обрати шлях реформ і євроінтеграції. Ця ситуація могла надихнути російський народ та, що важливіше, вивести Україну зі сфери впливу Кремля. Загарбання Криму суттєво підірвало ці прагнення українців. Маючи територіальний конфлікт, важко вступити в Європейський Союз чи НАТО. Та й повністю вийти зі сфери впливу Росії неможливо, якщо вона контролює частину твоєї території.
І все ж оголошення півострова частиною Росії не було завершенням планів Кремля, а лише початком. У своїх численних промовах Путін не соромиться фактично заперечувати існування України як окремої держави, вважати її творінням СРСР та, разом із тим, називати території колишнього Союзу «історичною Росією». Ще у 2008 році Путін погрожував анексувати Крим та східні області України. Прямо перед широмасштабним наступом знову говорив про «історичні землі Росії» та обіцяв українцям «справжню декомунізацію». Українські та західні політики роками розповідали про бажання Путіна відродити Радянський Союз. Крім того, 26 лютого російське пропагандиське видання «РИА Новости» випадково опублікувало матеріал, приготовлений на випадок перемоги над Україною. У ньому йшлося про «вирішення українського питання» та повернення України в лоно Росії. Усі ці деталі важливі, бо вони доводять, що анексія Криму не була самоціллю. Цим першим кроком Москва лише створила плацдарм для контролю над українським морем (бачимо результати блокади сьогодні) та повної окупації України.
Другим кроком стала агресія навесні 2014 року. Сьогодні прийнято говорити про ці події як про «війну на Донбасі». Але насправді вибір регіону по-своєму випадковий: Росія просто змогла закріпитися лише тут. Спочатку її плани були значно амбітнішими, а події на Донеччині та Луганщині мало чим відрізнялися від подій в інших областях. Такі ж самі «народні республіки» були проголошені в Одесі та Харкові — обидві раніше, ніж у Луганську. Спроби були в Запоріжжі, Дніпрі, Херсоні, Миколаєві. Володимир Путін був настільки впевненим в інспірованому Росією «сепаратизмі», що 17 квітня публічно перерахував області, які «не входили в состав Украины», та дав їм назву «Новоросія». Йшлося про весь схід та південь нашої держави. Із семи областей, які назвав Путін, п’ять вдалося відстояти силами місцевим активістів та правоохоронців. І сьогодні там немає навіть натяків на сепаратизм — усі вони воюють проти Росії за незалежність. А на загарбаних територіях окупантам нелегко знайти «місцеві еліти», готові з ними співпрацювати.
Бажання Росії, яке так і не збулося
Як і всі інші регіони, Донбас у 2014 році теж намагалися звільнити від окупантів. Сьогодні російська пропаганда любить розповідати, що проголошення «народних республік» було відповіддю на початок Києвом антитерористичної операції. Чи що якісь нацисти приїхали бомбити Донбас, щоб він не розмовляв російською і любив Бандеру. Але базова хронологія доводить, що це не так. По-перше, про референдум про «судьбу Донбасса» міська рада Донецька заговорила ще першого березня. Після цього були й захоплення адміністративних будівель, і побиття проукраїнських мітингарів, і затримання ватажків сепаратистів. Але ще не було антитерористичної операції. 7 квітня якісь люди проголосили «Донецьку народну республіку» та попросили Путіна ввести війська. Жодної антитерористичної операції. Лише тоді, коли 12 квітня озброєні люди фактично захопили міста Слов’янськ та Краматорськ, українська влада оголосила антитерористичну операцію. Усе дуже нагадувало події в Криму місячної давнини: знову невідомі «зелені чоловічки», знову загроза територіальній цілісності та окупація громадян. Україна, як і будь-яка інша держава в такій ситуації, взялася захищати свою територію.
Вісім років головним завданням російської пропаганди було довести, що вона не порушувала кордонів і не воює на Донбасі. Мовляв, Україна захищає територіальну цілісність від внутрішніх «сепаратистів». Що ж, ця брехня теж була спростована ще у 2014 році. Штурм першого українського міста — Слов’янська — очолював російський офіцер Ігор Гіркін, у чому він сам зізнався. Його цитати підтверджують, що якби не Росія, не було б ніякої війни, усе закінчилося б так само, як в інших «республіках»: «Якби наш загін не перейшов кордон, в результаті все б скінчилося, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося. А практично маховик війни, яка досі триває, запустив наш загін».
Немає сенсу заперечувати, що більшість бойовиків становили люди з українським громадянством. Але вони були лише виконавцями, тоді як організатором та постачальником зброї виступала Росія. У жодній «шахті» не можна знайти 500 танків та 900 броньованих машин. Особливо якщо деякі з них виробляються лише в Росії. За даними нашої армії, у листопаді 2021 року на окупованих територіях було близько 2000 кадрових російських офіцерів. Самі бойовики у 2014 році говорили про «три-чотири тисячі добровольців із Росії». Пентагон у 2015 році оцінював чисельність росіян (комбатантів і обслуги) у 15 тисяч. Росія обстрілювала Україну зі своєї території і використовувала регулярні частини. Дві найбільші поразки України — Іловайськ та Дебальцеве — спричинені використанням регулярних частин російської армії. Цитуючи Олександра Лукашенка у 2014 році: «Якщо б не Росія, то дні “ДНР” і “ЛНР” були б давно злічені».
Російські війська з 2014 року беруть участь в «учениях»
І все ж під час антитерористичної операції українській армії вдалося звільнити та захистити лінією оборони більше половини Донецької та Луганської областей. Відповідно, коли ми узагальнюємо до цілого «Донбасу» його меншу окуповану частину, то легітимізуємо пропаганду про регіональний сепаратизм і територіальні претензії фейкових російських республік. Вони, як відомо, поширюються на межі областей. При тому, що сьогодні ці області опираються російській окупації до останньої краплі крові.
Хто і що робив вісім років?
«Почему вы молчали восемь лет» — це звинувачення в бездіяльності. Російська пропаганда та її українські філії всі роки війни намагалися довести: бойові дії тривають лише тому, що Україна не хоче їх завершувати. Що вона не хоче домовлятися, не дотримується домовленостей, загрожує мешканцям окупованих територій. На щастя, це найпростіша для спростування маніпуляція Росії.
Але спочатку базова логіка. Усі ці вісім років Україна мала два завдання: не дати загарбати нові території та повернути окуповані. Усе, аби виконати одну мету: нарешті закінчити війну, яка заважає жити та розвиватися. Із захистом зрозуміло: збройний наступ відбивають зброєю. І приклади таких наступів були: самі лише півтори тисячі квадратних кілометрів навколо Дебальцевого, за Мінськими угодами, мали контролюватися Україною, але пізніше були захоплені Росією. Проте й із поверненням все теж насправді просто: Київ завжди говорив, що має намір використовувати лише дипломатичні шляхи. Хоча б тому, що це максимально вигідно — повернення людей і територій без втрати ресурсів та життів. У той час як обстріли заважають реінтеграції. Ніхто не захоче жити в країні, через яку постраждали твої рідні: подивіться хоча б на ставлення українців до Росії сьогодні.
Факт, що Україна не хотіла стріляти й не намагалася повертати Донецьк та Луганськ силою, підтверджується практикою: з 2015 року на фронті не було жодного широкомасштабного наступу. У 2020 році український головнокомандувач Руслан Хомчак називав для цього, в тому числі, суто практичні причини: занадто великі потенційні жертви серед військових та цивільних, звинувачення в порушенні гуманітарного права, перевага Росії в ресурсах. Простіше кажучи, Україна не бажала та, ймовірно, не могла «завоювати Донбас». Вона завжди прагнула відновити свою цілісність мирним шляхом. Всього 8% українців (у 2020 році) готові були позбутися окупованих територій.
Проте Росія для виконання своїх цілей намагалася й далі утримувати частину Донбасу. А отже торпедувала будь-яке врегулювання та дипломатичний процес. Наприклад, у 2014 році вона відмовилася брати участь у консультаціях за Будапештським меморандум — документом, у якому обіцяла поважати кордони України та не застосувати проти неї силу. За останні п’ять років Росія погодилася лише на одну зустріч лідерів нормандського формату та відмовилася, наприклад, від зустрічі міністрів закордонних справ. Від двосторонньої зустрічі президентів Росії та України у Кремлі теж послідовно відмовлялися: то через «зовнішнє управління», то не хотіли обговорювати конкретно «питання Донбасу». А ще Росія послідовно не виконувала Мінські угоди: не лише в частині припинення вогню, але й відведення озброєнь чи допущення місії Організації безпеки та співробітництва в Європі. Це перші пункти угоди, без яких неможливі всі інші. Помічаєте тенденцію? І це лише ті дипломатичні ініціативи, які Росія зривала. Але ж вона ще й сама проявляла «креатив». Наприклад, масово роздавала свої паспорти на окупованих територіях.
Перша та остання згода Путіна зустрітися з Зеленським
Отже, Росія робила все, аби дипломатія не складалася й натомість говорила зброя. Кремль не лише спровокував вбивства, він активно підтримував їх на плаву. Буквально відмовлявся від режиму припинення вогню. Давав дозвіл бойовикам стріляти першими. А одне перемир’я фактично закінчив тим, що українських військових цілеспрямовано почали вбивати снайпери.
Бойові дії тривали і під час них гинули цивільні: дорослі та діти. Статистика ОБСЄ (2017–2020 років) показує, що кількість загиблих цивільних на окупованих територіях практично вдвічі більша, ніж на неокупованих. В іншому незалежному звіті від Міжнародної кризової групи наводять для цього пояснення: «Більш високий рівень жертв серед цивільного населення в непідконтрольних уряду районах пояснюється тим, що ці місця є більш урбанізованими та густонаселеними […] В цілому дані свідчать, що жодна зі сторін не намагається навмисне влучити у цивільне населення, а також що учасники бойових дій не роблять все можливе, аби уникнути побічних втрат».
Окремо варто зупинитися на загибелі дітей. «Почему вы молчали восемь лет, когда убивали детей на Донбассе?» звучить так, наче українська армія обстрілює дітей. Але дані ОБСЄ свідчать про інші причини смерті: 87% хлопчиків загинули чи отримали поранення через необережне поводження з вибухонебезпечними предметами. Й у цьому контексті Міжнародна кризова група нагадує також про пропаганду росіян, наприклад, коли вони «оголосили, що внаслідок удару українського безпілотника загинув п’ятирічний хлопчик у передмісті Донецька. Насправді хлопчик загинув приблизно за 15 кілометрів від фронту, поза зоною дії українських безпілотників, можливо, підірвавши снаряд, який знайшов у своєму дворі».
Дані ОБСЄ
За даними ОБСЄ, міни та інші боєприпаси, що не розірвалися, — це друга найчастіша причина загибелей цивільних на Донбасі після обстрілів із важкого озброєння. У цьому контексті міжнародна кризова група робить дотичний закид російський бойовикам: «Де-факто чиновники, як правило, не бажають визнавати, що стрілянина з позицій у таких районах, як передмістя Донецька, може спровокувати вогонь у відповідь і призвести до загибелі цивільного населення. Вони відмовились від пропозицій перенести свої позиції з метою не тримати місцеве населення на лінії вогню». Про обстріли з житлових районів окупованих територій повідомляли також Bellingcat. З іншого боку, Міжнародна кризова група робить закид Україні: «Публічні особи в підконтрольній уряду Україні іноді не помічають або зводять до мінімуму проблему жертв серед цивільного населення під час бойових дій. Втрати серед цивільного населення часто не потрапляють у новини України, частково через відсутність у журналістів доступу до надійних джерел у районах, що розташовані по той бік лінії зіткнення; ЗМІ мають тенденцію зосереджуватися на героїзмі урядових військ». Це, ймовірно, єдина річ, яка доводить твердження про «восемь лет молчания».
Натомість не можна заперечити, що Україна діяла, аби загиблих стало менше. Ще в червні 2014 року президент Петро Порошенко оголосив перемир’я, яке закінчилося лише після 63 атак бойовиків на українські позиції та 23 загиблих українських бійців. Одне з найдієвіших припинень вогню часів президента Зеленського закінчилося, зокрема, після того, як російські снайпери вбили шістьох українських військових за два місяці. Ви ж розумієте, що снайперські постріли — це цілеспрямована дія й окупанти спеціально зривали «тишу»? Хоча під час неї кількість жертв серед цивільних, як повідомляє Міжнародна кризова група, знизилася в десять разів.
Українська влада дотримувалася умов припинення вогню навіть тоді, коли це було непопулярно. Бі-бі-сі описує один із таких випадків: «Вплинула й історія загибелі морпіха Ярослава Журавля, якого так і не змогли витягнути з поля бою після поранення за кілька днів до перемир’я. “Це демотивувало конкретно 35-ту бригаду та всю морську піхоту. Коли він загинув, то активність на фронті була на лінії Горлівка — Шуми, де стояли морпіхи. І саме 35-й бригаді надійшло найжорсткіше розпорядження зберігати режим тиші за будь-яку ціну”, — каже Олександр Карпюк, який працює саме з морпіхами». Україна дотримувалася таких умов перемир’я, що частина людей почала хвилювалися, і головнокомандувачу армії довелося пояснити, що українські військові можуть стріляти у відповідь. Також влада, незважаючи на спротив та побоювання частини суспільства, провела кілька етапів розведення військ на лінії фронту.
Політики, які це вирішують, завжди говорили лише про дипломатичний шлях. Україна справді старалася, щоб у нашій країні ніхто не стріляв.
Час відповів на всі питання
Якщо хтось іще вірив Росії до 24 лютого, то тепер, завдяки її власним діям, цю помилку складно повторити. Ви ж не будете дослухатися до держави, яка під загрозою кримінальної відповідальності забороняє слово «війна», виправдовує цю війну якоюсь «денацифікацією» та цілеспрямовано вбиває цивільних? Не будете слухати міністра закордонних справ, який на 16-й день вторгнення заперечує вторгнення? Ви в принципі не будете слухати людей, які брешуть цілому світу, що це «просто навчання», а потім атакують із трьох сторін. Зараз масштаб дій Росії зробив її брехню помітною з космосу. Раніше, під час бойових дій на сході України, щоби помітити таку ж абсурдну брехню, потрібно було придивитися до Донбасу.
Широкомасштабна агресія подарувала тим, кого Росія змогла обманути раніше, можливість іще раз оцінити її дії. У Маріуполі видно, як Москва захищає Донбас та російськомовних. І як мешканці регіону мріють бути в складі Росії. У Херсоні помітно, як природно та з власної ініціативи виникають «республіки». По всій Україні, де російська армія спочатку блокує, а потім обстрілює гуманітарні коридори, можна оцінити її гуманізм. На фоні того, як Росія примусово мобілізує та розпоряджається населенням окупованих територій, виділяється вся незалежність та суб’єктність так званих республік. Відчайдушні спроби хоч якось виправдати всі ці вбивства (де ми там зараз, на доставці крові слов’ян у Німеччину?) ілюструють глибини аргументації Кремля. А ігнорування російською владою міжнародних судів та резолюцій ООН — дипломатію. Мабуть, чимало людей зараз переглядають своє ставлення до попередніх восьми років.
Отже, що відповідати на «Почему вы молчали восемь лет, когда убивали детей на Донбассе?» Коротка версія така: «Україна не мовчала. Ми віддали за Донбас чотири тисячі військових, але його частину все одно окупувала Росія. Ми стукали в найвищі міжнародні інстанції, але член Ради безпеки ООН користувався правом вето. Ми прагнули дипломатії, але її ігнорували. Ми просто переставали стріляти, але нас продовжували обстрілювати. Керівники України та небайдужі лідери інших країн світу використовували всі доступні способи, аби Росія відмовилася від війни. Аби Росія більше не спричиняла вбивства українських дітей. І на фоні цього постає запитання до кожного росіянина: чому ви не зупинили агресію своєї держави? Чому ви мовчали вісім років, коли вбивали дітей України?»
Джерело: Ярослав Зубченко, для Детектора Медіа
