Росія привласнює Донбас: історія викрадення

Рада Державної думи Росії ухвалила рішення розглянути у лютому 2022 року звернення до президента Росії Володимира Путіна щодо визнання так званих Донецької та Луганської «народних республік». Над питанням інтеграції тимчасово окупованого Донбасу Москва працює давно і крок за кроком створювала для цього юридичне та економічне підґрунтя. Забрати Донбас під свій вплив — ця ідея для Росії не є новою, вона мріє про це ще від моменту проголошення незалежності України. Для цього в 90-і роки Кремль намагався використати масштабні протести шахтарів, що спалахнули в той час, в «нульових» – підтримати проросійських політиків на «сєвєродонецькому з’їзді за відокремлення» і провести «референдум щодо республік», а в 2010-х – забрати Донбас силою. Наприкінці минулого року в російській Думі озвучили новий план: щоб приєднати Донбас до Росії, необхідно визнати незаконним акт Ради народних комісарів від 1922 року, який нібито приєднував Донбас до України. Методи різні, але мета завжди була одна. На тлі заяв Кремля StopFake вирішив проаналізувати, як Росія намагалася забрати Донбас – з моменту після проголошення Україною незалежності і до наших днів.

 «Повернути під контроль»

Після розвалу Радянського Союзу та невдалих спроб створити нове політичне об’єднання разом з Україною, Росія не полишала своїх імперських амбіцій. Їхня реалізація була б неможливою без України, для цього її необхідно було повернутися під свій контроль – цілковито або частинами. Проте проголошення незалежності України, потім референдум, який затвердив цей факт пізніше у 1991 році, а також внутрішні економічні та політичні проблеми в самій Росії залишили Москву поза грою. Принаймні на певний час.

Жителі Луганської і Донецької областей відіграли не останню роль у розвалі Радянського Союзу та становленні незалежної України. У липні 1989 року, напередодні розпаду Радянського Союзу, на Донбасі почали масово протестувати шахтарі. Одними з основних вимог було покращення умов праці та підвищення заробітної плати. Тоді до них звернувся президент СРСР Михайло Горбачов і запросив на переговори до Москви, де їхні умови тимчасово задовольнили. Проте навесні 1991 року вони знову оголосили страйк. На цей час список вимог розширився і включав також політичні вимоги: відставку Михайла Горбачова, розпуск З’їзду народних депутатів СРСР та конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України (більше про це можна прочитати у матеріалах «Чуєш гуркіт касок?» проєкту «Наші 30. Жива історія» до 30-річчя незалежності України – прим. редактора).

Всеукраїнський референдум, який затвердив Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, цілком відображав настрої шахтарів та інших мешканців Донбасу. На запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» більше 83% жителів Луганської та Донецької областей, які взяли участь у голосуванні, дали ствердну відповідь.

Відомості про результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Фото: ЦДАВО України

Проте проголошення незалежності України не вирішило економічних проблем, що назріли за останні роки існування СРСР. Зростання цін, низькі зарплати, погані умови роботи – далеко не повний список негараздів, які змушували шахтарів Донбасу практично всі 90-ті страйкувати – тепер уже у новій незалежній країні. Здавалося б, протести шахтарів – це наразі внутрішні проблеми самостійної України. Але вже у 90-х Кремль намагався скористатися консолідованим рухом шахтарів Донбасу та поганою економічною ситуацією в Україні для досягнення своїх цілей зі збереження впливу. У всякому разі, так тодішній стан справ бачив другий президент України Леонід Кучма.

У розсекречених документах щодо зовнішньої політики США адміністрації 42-го американського президента Білла Клінтона є ціла низка документів, що стосуються Леоніда Кучми.. Один із них – розшифровка розмови Кучми та Клінтона від 21 лютого 1996 року в Овальному кабінеті (кабінеті президента США у Білому домі). Із нього ми дізнаємось, що український президент ще тоді розумів наміри Кремля повернути Україну «в структуру російського контролю». Кучма розповідав Клінтону про економічний тиск з боку Росії, зокрема, «скаржився» на те, що Москва відключила Україну від спільної електричної системи, змусивши використати більше природного газу. Це, за словами Кучми, спричинило закриття половини підприємств на той час. Крім цього, Кучма стверджував, що Росія просувала трудові збурення в Україні, зокрема, згадував і шахтарські протести.

«Публічно заявляючи про свою дружбу та любов, росіяни роблять все можливе, щоб придушити нас і поставити на коліна. Незначні затримки у нашій співпраці з МВФ, Світовим Банком та іншими кредиторами лише погіршать наше становище. Росіяни спровокували страйки українських вугільників; вони надіслали представників практично на всі шахти України…»

Усі ці дії, за твердженнями Кучми, він тоді розцінював як наміри Кремля повернути Україну.

 «Росія прагне, щоб Україна була у складі російської структури управління. Ставлення до Росії сьогодні зовсім інше, ніж рік тому. Насправді, ця зміна ставлення є прямим результатом російської точки зору, що ми (Україна – ред.) починаємо досягати прогресу самі», – вважав Кучма.

Певна річ, це зовсім не означає, що за шахтарськими протестами в Україні стояла лише Росія. Цілі та вимоги шахтарів Донбасу Кучма жодним чином не ставив під сумнів, а лише вказував Клінтону на пряму зацікавленість Кремля у нестабільній Україні. Таким чином можна констатувати, що вже в 90-х роках Росія намагалася скористатися населенням Донбасу для досягнення своїх імперських цілей, експлуатуючи економічні проблеми цього регіону.

Варто нагадати, що сказані Кучмою слова у 1996 році «Росія хоче, щоб Україна була у складі російської структури управління», не є якоюсь таємницею. Про це Кучма говорив публічно. 2003 року президент опублікував книгу з однозначною назвою «Україна – не Росія», в якій, крім історичного аспекту, аналізується і становлення незалежної України. У книзі Кучма звертається до російських політиків, які не бажають розуміти різницю між Україною та Росією. Ми не будемо аналізувати сам текст книги, скандали, пов’язані з її появою та всі її посили, а зупинимося лише на її головному меседжі, який винесено у назву: «Україна – не Росія». Появу цієї книги можна розцінювати як публічний прояв невдоволення української еліти бажанням російських політиків «повернути» Україну.

Сєвєродонецький з’їзд

Донбас пережив 90-ті, але на зміну їм прийшли нові виклики на початку нульових. У новому столітті Кремль знову спробував скористатися політичною нестабільністю в Україні і знову намагатиметься «повернути» Україну – чи хоча б її частину, Донбас. За попередніми результатами другого туру президентських виборів 2004 року, перемогу нібито здобув проросійський кандидат Віктор Янукович. Однак результати були поставлені під сумнів громадськістю, так само як і прозорість та чесність усього виборчого процесу. Пізніше недовіра до результатів виборів вилилася в протести, «Помаранчеву революцію» та у перемогу іншого кандидата – Віктора Ющенка. У відповідь Віктор Янукович та його політичні союзники, зокрема й російські, провели «сєвєродонецький з’їзд» депутатів у Луганській області.

 Сам з’їзд пройшов 28 листопада 2004 року в Льодовому палаці Сєверодонецька. На ньому, само собою, в односторонньому порядку визнали перемогу Януковича. Ще важливішими його підсумками стали заклики відокремити Донбас. Голова Донецької облради Борис Колесніков запропонував створити в разі перемоги Віктора Ющенка «нову федеративну державу у формі Південно-Східної Республіки зі столицею у Харкові». Звучали й ідеї створити окрему республіку на Донбасі або взагалі приєднатися до Росії, пише «Голос Америки». Усе це шоу активно підтримувалося Росією: з’їзд особисто відвідав тодішній мер Москви Лужков, котрий заявив про повну підтримку проросійського кандидата Януковича. 

 Підсумком з’їзду стало ухвалення резолюції, основним пунктом якої було рішення про проведення 12 грудня 2004 року референдуму в Луганській та Донецькій областях. Передбачалося порушити питання надання цим регіонам статусу автономних республік у складі федеративної України. Однак тоді, як відомо, далі за «резолюцію» справа не пішла. Перемогу на повторних виборах здобув Віктор Ющенко, а Янукович разом зі своєю проросійською партією, незважаючи на підтримку Москви, не наважився піти далі.

Як у 90-х, так і в «нульових» жителі Луганської та Донецької областей не повелися на ідеї Кремля забрати Донбас «під російське крило». Чого не можна сказати про 2014 рік, коли Росія вже відмовилася від ідеї «м’якого повернення» – через референдуми та локальний іредентизм, а вдалася до сили. Про це StopFake докладно писав у матеріалі «Проєкт «Новороссия»: народження, смерть та історичні міфи». Тепер же Росія може вирішити завершити процес, розпочатий у 1990-х роках і визнати створені нею самою так звані Луганську та Донецьку «народні республіки» своїми. 

Нещодавно Маргарита Симоньян, головна редакторка телеканалу RT, виступаючи в Донецьку, проголосила: «Росіє, матінко, забери Донбас додому!».

 Можливо, подібна риторика з боку Кремля та його глашатаїв є лише політичною грою на тлі нарощування військ біля кордону України та ультиматуму щодо нерозширення НАТО. Але незалежно від того, чи наважиться Кремль на відкрите визнання власної окупації Донбасу, чи й надалі продовжуватиме її де-факто, варто пам’ятати одне – Росія відразу після проголошення незалежності України постійно шукала можливості (або сама створювала їх), щоб «розхитати» і підкорити собі якщо не всю Україну, то принаймні Донбас. 

Автор Артем Лаптієв