Видання Politico 19 листопада опублікувало статтю Семюела Шарапа, в якій американський політолог проаналізував російську військову загрозу біля кордонів України. «Огидний компроміс може бути найкращою надією для всіх», — резюмує Семюел на початку свого матеріалу, готуючи західних читачів та полісімейкерів до головної ідеї – «Україну потрібно здати». Звичайно автор пропонує це не прямо, а завуальовано- мовляв, США мають «підштовхнути» Україну до виконання Мінських домовленостей і тим самим «вгамувати» російську жагу до військового протистояння. Адже для Путіна «застосування сили не є самоціллю; якщо він зможе отримати те, що хоче без війни, ймовірно, війни й не буде». Такий висновок сподобався багатьом користувачам соцмережі Твіттер. Особливо тим, кого можна назвати такими собі «інфлюенсерами», які почали поширювати, обговорювати та тим самим підсилювати ідею американського політолога. Звичайно, будь-яка думка фахового експерта заслуговує на фахове обговорення. Але є одне «але»: аргументи на користь «огидного компромісу» дуже нагадують кремлівські метанаративи, якими Росія вже не перший рік користується для західних аудиторій.
Старшому політологу RAND, сфера наукових інтересів якого зовнішня політика Росії та колишніх радянських держав і американо-російські відносини, можливо, краще зрозуміла і знайома Росія, ніж деяким іншим колегам. Свого часу Семюел Шарап був запрошеним науковцем у Московському центрі Карнегі та Міжнародному центрі політичних досліджень у Києві, а також був стипендіатом програми Фулбрайта в Московському державному інституті міжнародних відносин – МГИМО. Пан Шарап також є запрошеним експертом у кремлівському дискусійному клубі «Валдай», який збирає лояльних до російської влади аналітиків з усього світу і до якого щороку навідується Володимир Путін, де він пояснює, яким має бути «правильний» аналіз Росії. Шарап відомий також тим, що раніше вже пропонував аналогічний підхід до розв’язання проблем окупованих Росією територій Грузії – за рахунок інтересів Грузії і відповідно на користь Росії. Мовляв, для користі самих невизнаних республік Грузія могла б і поступитися своїми принципами.
Подібний підхід пропагує автор і в своїй статті про Україну для видання Politico. Зрозуміло, що «сакральною жертвою» тут стає Україна, добробутом якої Захід міг би і поступитися для власної користі. Автор наголошує на необхідності федералізації України та інтеграції Донбасу на російских умовах – якраз того, на чому постійно наполягає Росія. А далі, мовляв, обовязково буде мир.
Подібні заяви серед західних «опініон мейкерів» лунають ще з 2014 року, коли відбулася окупація Криму та розпочалася війна на Донбасі. Впродовж цих років окремі аналітики, журналісти та політики час від часу перевіряють суспільства своїх країн на міцність морально-етичних принципів. І якщо раніше вони задавалися питанням «Чи не втрачаємо ми в рази більше від загострення відносин з Росією через Україну?», то зараз воно формулюється ще гучніше: «Чи ми готові померти за Україну». Кремлівська пропаганда жваво підхоплює подібні дискурси і використовує їх на свою користь. Але перед тим, як їх розповсюдять російські ЗМІ, Кремлю потрібні такі «ідеї», висловлені «правильними» експертами в потрібний момент, а потім спільними зусиллями їх можна «легалізувати» в західному інфопросторі, в тому числі через твітер, де вони обростають лайками і ретвітами, схвальними коментарями, а якщо вони потраплять у правильну бульбашку – то їх прочитають і державні діячі та політики, які і будуть приймати рішення – чи допомагати Україні і як саме.
«Альтернативні точки зору» західних акторів
Ситуація з поширенням статті Семюела Шарапа не стала винятком. Маргінальний за своєю суттю меседж для західного суспільства почали жваво «роздмухувати» в твіттері заангажовані «друзі Кремля», переводячи його з політичного маргінесу у мейнстрім. Серед тих, хто найактивніше обговорював у позитивному ключі і проштовхував ідеї, викладені в статті Шарапа, ми виділили кількох людей, кожен з яких представляє певну групу, має свою аудиторії, власну репутацію і відноситься до категорії тих, кого в твіттері можна назвати впливовим.
Недивно, що одним з тих, хто активно відгукнувся на публікацію Семюела Шарапа, був Bryan MacDonald, керівник відділу Росії та колишнього СРСР у RT(колишня Russia Today), офіційний представник російського агітпропу. Свою появу на RT пояснює так: коли «мій матеріал про Україну 2013 року відхилили усі західні медіа – бо її наче писав сам Путін, я зрозумів що там більше нема збалансованої журналістики». У своєму твіті він сповістив, що у агресивній поведінці Росії немає нічого дивного, адже це Захід «провокує» Росію, наближаючи війська НАТО до її кордонів. Такі заяви повністю співзвучні з риторикою Кремля, який пояснює будь-яке порушення міжнародних законів саме «західною політикою стримування Росії».
Наступна учасниця флешмобу – «західна журналістка». Її роль виконує Mary Dejevsky, колумністка британського видання The Independent, яке належить російському олігарху Лєбєдєву, та у минулому його російська кореспондентка. Вона, як і Шарап, також належить до Валдайського клубу «обраних» і активно виступає за зміну британської політики щодо Росії. За це вона цього року стала лауреатом щорічної премії Валдайського клубу. Офіційно – за значний внесок в розуміння і пояснення тенденцій в світовій політиці». Отже що і як вона пояснювала цього разу. Коментуючи статтю Шарапа, зазначила, що «Президент Зеленський повинен був рухатись у напрямку виконання Мінських домовленостей, однак США, ЄС та НАТО відмовили його від цього». Таким чином авторка м’яко вказує на те, що Україна — «держава під зовнішнім керуванням» закордонних «яструбів». А джерелом проблеми є сам Захід. Закінчення війни на Донбасі повністю залежить від домовленостей між Заходом та Росією, а українці взагалі не беруться до уваги.
Далі у нас йде представник російського «ліберального видання» Meduza Kevin Rothrock, що представляє англомовну версію російського видання та позиціонує себе як експерт з Росії. Раніше він працював редактором газети Moscow Times та працював в проекті RuNet Echo. Є автором подкасту The Russia Guy. На обґрунтування того факту, що саме від США слід чекати приводу для військового конфлікту з Росією, бо там панують мілітаристські настрої, він наводить дані соціологічного дослідження, проведеного в Штатах ще влітку. Соціологічне дослідження проводилося The Chicago Council методом анкетування серед близько 2000 американців. Його дані говорять про те, що трохи більше половини опитаних готові надіслати американські війська до України, якщо Росія наважиться на військові дії. На думку Kevin Rothrock, подібний «підйом» в американському суспільстві повинен стати вагомим аргументом на користь мілітаризації Росії – як відповіді на аналогічні дії США.
Цей висновок цитує у своєму твіті Леонід Рагозін, який представляє себе «журналістом за національністю» та представляє табір так званих «опозиційних російських журналістів» (як він сам себе називає), а в реальності – ще один рупор Кремля, з добре сформованою «бульбашкою» та позитивною репутацією серед західних журналістів, які мешкають у Москві. У вищезгаданому твіті він порівнює піднесені американські суспільно-політичні настрої з «ура-патріотизмом, який дуже схожий на одержимість росіян захищати сербів у 1914 році» і застерігає США від подібного сценарію. Тож політичні аналогії, які проводить Леонід Рагозін, змальовують США як можливого агресора, що своїми необдуманими діями ось-ось може розв’язати ще одну світову війну. На його думку, головна причина ескалації – нарощування американської потуги в Чорному морі. І хоча дописувач звинувачує Захід в мілітаризмі та риториці холодної війни, сам Рагозін статтю іншого вашингтонського аналітичного центру – СЕРА – в якій вщент розбито аргументи Шарапа, і з якою він, відповідно, незгоден, називає «яструбиною».
Ben Aris, колишній редактор бюро видання Daily Telegraph в Москві, де він провів 10 років, а зараз співзасновник інформаційного ресурсу bne IntelliNews, що раніше також дописував для Moscow Times, запитує «якою мірою США використовують цей страх, щоб створити єдиний фронт з ЄС, де США відіграють провідну роль у політиці Росії?». За цим питанням стоїть теза про те, що США нагнітають чергову кризу у відносинах з Росією, від якої саме вони хочуть бути основними бенефіціарами. Країни ЄС лише використовуються США для розгортання повномасштабного наступу на російські інтереси. У самому ж Кремлі також активно пропагують цю думку — мовляв, відносини між Європейським Союзом та Сполученими Штатами є переважно «вассальними».
У коментарях інших експертів використовуються вже певні емоційні тригери. Наприклад, Emma Ashford, науковиця-політологиня, коментуючи статтю, розповідає про те, що «як американка, я не хочу, щоб мої діти або діти інших американців вели війну – потенційну ядерну війну з Росією через Україну». Тож Emma Ashford готова прийняти можливу військову агресію Росії проти України, обгрунтовуючи це тим, що в такому разі ця війна не зачепить США та решту світу. Тому висновки пана Шарапа, говорить вона, слід взяти до уваги. Той факт, що політика невтручання у дії агресора якраз може і призвести до повномасштабної війни, експертка чомусь не розглядає.
Це – лише найактивніші учасники цієї твіттер-дискусії. Вони згенерували десятки твіттів навколо ідей зі статті Шарапа, часто відповідаючи та вступаючи в дискусію один з одним. Тим не менше, це створює ілюзію активного обговорення викладених ідей стосовно того, хто породив кризу (Захід) і чому йому не варто вмирати за Україну. Для повної гармонії не вистачає лише вже традиційного твіта від РИА про те, як болгари зачудовані рівнем обговорення екстравагантних ідей одного аналітика.
Автор Олександр Замковой
