Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
На материку люблять запитувати про те, які настрої панують у Криму. При цьому ніякої достовірної соціології у нас на руках немає і не з’явиться – і про причини цього уже доводилося писати. Можна лише припустити, що за останніх шість років кримчани розділилися на кілька груп.
Перша група – це ті, хто в 2014 році радісно прийняв нові прапори. Ядерна проросійська група навряд чи здатна до еволюції. За час, що минув відтоді, вони встигли спалити всі мости. Будь-яке визнання помилок ризикує обрушити їхню картину світу. Ці люди встигли ґрунтовно вкластися в ідею «російського Криму» і «ворожої України», щоб дозволити собі сумніви. А тому все, що їм доступно, – це рефлексії на рівні «цар чудовий, а ось бояри не дуже».
Друга група – це ті, кому ближчі цінності побутового виживання. Для них колір прапорів вторинний, набагато більше значення має тема умовної «стабільності». До анексії вони судили про Росію з репортажів російського телебачення, а останніх шість років уже порівнюють телевізійну Росію та реальну. Яка встигла за ці роки збільшити пенсійний вік і затягнути своїм громадянам пояси. У соціальних мережах вони зазвичай стиха скаржаться на труднощі побуту і старанно відмахуються від пропозицій поговорити про причини ситуації, що склалася. Якщо хтось із усім цим не згодний, він автоматично опиняється у Криму в зоні ризику.
Третя група – це проукраїнськи налаштовані кримчани. Їм ведеться найскладніше, адже останніх шість років випало жити у країні, яка відмовляється визнавати сам факт їх існування. Для Росії принципово важливо довести собі та світу тотальну лояльність жителів українського півострова. А це проявляється не тільки в «північнокорейських» цифрах лояльності за підсумком будь-якого голосування, але ще й у тому, що будь-який незгодний автоматично опиняється у Криму в зоні ризику.
Всередині цього третього табору можливі кілька векторів еволюції.
Хтось обирає практику «малих справ». Одні присвячують себе сім’ї та дітям, інші – роботі, треті знаходять хобі. Пошук персонального «бункера» досить закономірний: неможливо постійно жити в «відмобілізованому» стані. Їхній персональний внесок у боротьбу з несправедливістю зводиться до «зменшення ентропії всесвіту». Хтось інвестує у власне навчання або кар’єру. Хтось присвячує час дітям. Хтось волонтерить на користь незаможних або прибирає сміття в парках. Водночас вони намагаються не занурюватися в політику – щоб політика не почала цікавитися ними самими. Узагальнювати тих, хто живе у Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному.
Ті, хто вирішив не утікати від реальності, – рано чи пізно опиняються у владі дифузії. Зрештою, неможливо жити в соціумі й бути вільним від нього. Російська пропаганда у Криму надто повсюдна, щоб можна було уникнути її доторків. Вони ритуально говорять про те, що не вірять телевізору, а потім починають його цитувати. Розмірковують про те, що анексія дала змогу Криму уникнути «великої крові». Запевняють, що готові слухати «всі сторони конфлікту». За останніх шість років багато хто з них ціннісно перебрався з проукраїнського табору в російський ліберальний.
І, нарешті, остання група – це ті, хто пішов у сувору внутрішню еміграцію. Ті, хто скоротив до мінімуму коло свого спілкування. Ті, хто продовжує підтримувати стосунки переважно лише з однодумцями. Сувора інформаційна аскеза дає їм можливість не відволікатися на російський телевізор. Щоб зберегти себе в чужому оточенні, вони переходять у глуху оборону. Лише це дає їм змогу залишатися тими, ким вони були на момент анексії.
Цілком допускаю, що цю класифікацію можна доповнити. Але, так чи інакше, узагальнювати тих, хто живе в Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному.
Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
